Эллисон Пирсон «И как ей это удается?»

Пирсон

Перебуваючи на початках мамської кар»єри, зловила себе на прагненні стати ідеальною мамою. І на серйозних ознаках втоми від тієї ідеальності. Тому згадала читану ще під час вагітності книгу Елісон Пірсон «И как ей это удается?»

Активна і оптимістична героїня книги намагається поєднати кар»єру  успішної бізнес-леді з материнством. Вона цілий день працює в офісі, їздить у відрядження — і при цьому хоче, щоб сусіди і друзі вважали її ще й ідеальною мамою, такою, що сама готує сніданки і пече домашні кекси для шкільного свята. О, вона має няню, і добре заробляє, і чоловіка має, який заробляє трохи менше, зате любить дружину, яка ніяк не дорівняється до стандарту ідеальної мами.

Гарне читання  для перфекціоністів і перфекціоністок, для розваги і роздумів над вічним питанням «що в житті найголовніше?».

Стиг Ларссон Девушка с татуировкой дракона

Ларсон

«девушка с татуировкой дракона» в рецензіях названа і детективом, і трилером.

Як на мене, це дуже з натяжкою. Детективна складова закінчується десь на середині книги:маньяка знайшли, а далі , як в добрій мильній опері, описується життя в постманьяковий період. 

До речі, про маніяка. Я розумію, що автор хотів показати масштаби насильства проти жінок, але навіщо було вбивати кицю? Такий банальний сюжет: в кінці кожного розділу з’являється киця попити молочка,а потім, перед викриттям маніяка , її вбивають. І банально, і кицю жаль. Тому любителям киць не рекомендую читати цей твір.

А чия душа може пережити смерть киці, напишу ,що це , на мою думку, не детектив, а роман про життя дівчини з особливими потребами. Головна героїня, та сама, з татуюванням дракона, частково дієздатна особа 24 років. Вважається, що вона не може самостійно розпоряджатись своїми грошима (хоч заробляти гроші закон їй дозволяє). Ось це дівчисько, з медичним діагнозом і призначеним опікуном примудряється розкривати найбільш заплутані злочини, та ще й бог’зна якої давності.

Є над чим задуматись. В моєму різному житті були кілька років викладання основ соціальної роботи студентам-заочникам. Більшість моїх студенток працювали в державних соціальних службах. Вони постійно критикували виплати при народженні дитини, бо, мовляв, всі підряд кинулись дітей народжувати, а народжуються неповносправні і розумово відсталі. Я слухала-слухала, і якось сказала: «Чи впевнені ви, що до кінця розумієте божий задум? Хід еволюції? Настільки ви поінформовані, чим все закінчиться і яку роль в розвитку людства зіграють люди, названі вами інвалідами? » Такі риторичні запитання. Але дівча, виведене Стігом Ларсоном в своїй книжці, надто переконливе для прихильників теорій «нормальних» і «ненормальних» людей. Дівча зовсім нериторичне, як кажуть поляки. Можливо, вона ніколи не опанує до кінця програму середньої школи, та, поклавши руку на серце, хто з нас пам’ятає ті шкільні предмети? Хто може сказати, що абсолютно все зі шкільного навчання знадобилось в житті?

Героїня Стіга Ларсона знайшла своє місце в житті, і розповідь, як це їй вдалося, для мене цікавіша ніж банальний трилер зі зникненням жінок. Бо трилер передбачуваний, а дівчина — дивуватиме до останньої сторінки. Взагалі, не треба вважати інших дурнішими за себе, бо ролі в сучасному світі можуть змінюватись що миті. Той, кого вважали дурником, сам здатен всіх обдурити, а розумник — легко потрапить у пастку і не знатиме, як знайти вихід. Але коли дурник з розумником об’єднаються — це стане сюжетом книги «Девушка с татуировкой дракона», не найгіршої з читаних мною останнім часом.

Донна Тарт. Тайная история

ТартАвторка отримала 450 тисяч доларів за дебютний роман «Тайная история» . Всі, хто читав, хвалили.Мене заінтригували рецензії, і я наважилась на подвиг: читала роман з монітору, бо паперовий варіант не знайшла. Чесно шукала на Петрівці, продавці згадували, що було таке, але давно. А мені ось тепер приспічило його прочитати.
Це аж ніяк не той текст, який можна читати з монітора. Цей текст треба смакувати в сільському будиночку біля грубки, в тиші і спокої, і ніяких комп’ютерів, телевізорів, цивілізації загалом. Дехто пише , що це детектив. Ну, якщо «Колекціонер» Фаулза вважати трилером ( а я не вважаю), то «Таємна історія» Донни Тарт — детектив. Тільки в Донни Тарт хто вбивця відомо на перших сторінках, а коли те вбивство буде — ще треба дочитати.
Авторка описує атмосферу американського коледжу, життя групи студентів, які вивчають грецьку мову і взагалі античність. Група дуже маленька, аристократична, оповідач затесався в неї обманом, створивши собі уявну біографію заможного хлопця, який відмовляється від батьківської підтримки. Так от, ці милі діти, по вуха в античності, замислюють вбивство свого товариша. А ми, довірливі читачі, на сімсот з гаком сторінках слідкуємо за розвитком сюжету. Ясно, що того хлопця вб’ють, але якщо це зрозуміло одзразу, то про що ж Донна Тарт пише? Про грецьку філологію? Вживання прийменників в античних текстах? Про божевільних, які занурились в світ науки аж до повної втрати зв’язку з реальністю? Про невідворотність покарання за злочин? Про інфантильність сучасної молоді? Про небезпеку психоделічних експериментів ? Про відповідальність педагогів за своїх учнів?

А, бог її знає, про що вона пише. Головне, це читати цікаво.Рекомендую всім. Не пошкодуєте.

Джоан Харрис. 5 четвертинок апельсина

обкладинка

Джоан Харрис. 5 четвертинок апельсина. Власне, кожен автор пише про щось одне,і прочитавши другу книжку Харрис я, здається, почала розуміти як вона бачить цей світ.

Щоб там не писали в рецензіях, з самого початку «5 четвертинок апельсина» мене шокували. Я небагато читала книг про другу світову війну, в яких так легко прощалась би зрада своїх. Неважливо, хто свої, хто чужі, але в більшості випадків — співробітництво з ворогом засуджується. В більшості випадків, та не в світі Джоан Харрис. 

Її герої, діти і дорослі, живуть одночасно у двох вимірах, в сучасності і в сорокові роки минулого століття. Там, в пору свого дитинства, вони досить порозважались, не розуміючи, що роблять. На їх совісті — смерті й поламані долі рідних та сусідів. Але в світі Джоан Харріс не існує докорів сумління. В її світі, побачивши левів на верхній полці, треба зі всіх сил тягнутись до тих левів, ігноруючи посуд, що перетворюється на черепки. А взявши лева до рук, треба покрутити його в руках і сказати: «»Ні, це не те, що мені потрібно», і гордо вийти з крамнички, залишивши по собі руїну. 

Персонажі «5 четвертинок апельсина» Джоан Харрис — люди зі світоглядом первісних язичників,»закохані в життя поганини», єдине, що їх виправдовує — вік. Але й ставши дорослими вони не особливо картають себе. В їх світі немає ні гріхів, ні карми, бо змінити вчора неможливо, можна тільки жити сьогодні. 

Сьогодні літня вдова повертається на ферму матері, аби жити там, де пройшло її дитинство. Вона нікому не відкриває своєї таємниці, нікому не каже, що вона — насправді дочка саме тієї жінки. В спадок від матері Фрамбуаз отримала альбом з рецептами, і, гортаючи його сторінки, вона потроху згадує своє дитинство. Тепер вона розуміє, як її мати страждала від, на перший погляд, невинних дитячих жартів, як-от таємно принесений в дім апельсин. Мама дивно реагує на апельсини, в неї одразу ж починається мігрень, і на день-два діти мають повну свободу. А мама вгамовує біль морфієм. Апельсиновий запах переслідує її всюди, вона й не здогадується, що шкірка від апельсину лежить в її подушці, покладена молодшою донькою . Діти жорстокі? Так. Діти не вміють передбачати наслідки? Так. Все закінчиться дуже погано? Так.

Пахне сливами і французькою кухнею, прекрасний світ дитинства і благородної старості, і ніяких докорів сумління. Нехай минуле залишається в минулому. Сьогодні — тільки любов.

Ось такі п’ять четвертинок апельсина від Джоан Харрис.

Джоан Херрис. Шоколад

Шоколад

Довго не хотіла читати книгу англійської письменниці  Джоан Херрис «Шоколад». Дивилась фільм, і, чесно, думала, що книга цілком відповідає екранній версії.

Знаєте, є такі випадки, після успішного кінопрокату сценарій оформляється як роман і пропонується читачам. Купуєш, починаєш читати, а там — один в один як в кінотеатрі.

«Шоколад» Джоан Херрис  виявився не схожим на екранізацію (до речі, спочатку була книжка, а потім — Джонні Деп). Книжковий «Шоколад» — абсолютно антиклерикальний твір, з першої і до останньої сторінки. Життєрадісній шоколадниці Вів»єн  у книжці протистоїть не якийсь там шанований у містечку граф, а сам місцевий кюре, який люто ненавидить все, що вибивається за рамки його світогляду.  Від фільму в книжці залишився хіба що шоколадний дух, майстерно описані цукерки, тістечка і торти, а ще — гарячий шоколад з різними добавками. Рекомендується читати з шоколадкою або в кондитерській, щоб посеред книжки не зриватись з місця і не бігти в магазин за чимось, ледь схожим на описані смаколики. Хіба що поряд з вашим домом є шоколадниця!

Що важливіше:бути добрими християнами чи бути щасливими, ось про це міркують персонажі книги , смакуючи гарячий шоколад..  Для головної героїні  Вів»єн вибір стоїть  не стільки між християнством і щастям (вона не ходить до церкви, не дотримується обрядів), скільки між свободою і щастям… Вів»єн, як і інші мешканці французького містечка ще усвідомить, що насправді вибору не існує. Можна бути щасливим  будь-де (правда, Віктор Франкл писав, що є дві безнадійні ситуації в житті:концтабір при тоталітарному режимі і невиліковна хвороба, якщо всі методи лікування вже випробувані), можна бути щасливим християнином, а можна — нещасливою відьмою-мандрівницею. Головне — не нав»язувати свій спосіб життя іншим, а собі дозволити бути собою.

 

Школа чорнявої Кави. Продовження

КОНКУРС ЕРУДИТІВ

Готував пернатий клас
Конкурс ерудитів раз.
Оточили на перерві
пташенята Каву:

— Підеш з нами?
— Не піду, з вами не цікаво, —
Каже сонно воронятко.
— З ким? – сміється солов’ятко. —

З тим цікаво, хто читає,
На екскурсії літає?
Чи цікава та лиш птиця,
Котрій в класі добре спиться? —

Дві сороки пролітали,
Як почули – реготали:
— Кава – ерудит? Потіха!
Можна луснути від сміху!

Воронятко побіліло,
Від образи затремтіло
І кричить:
— Піду я геть!
Все із вами шкереберть!  

Перепілка затовста
Й має куцого хвоста,
Солов’ята – дрібноптиці,
Жоден в друзі не годиться.

А сороки … взагалі
Не потрібні на Землі! —
Розлетілися пташата.
Обійшлись без вороняти.

Аж закашляв строгий Крук,
Мудрий вчитель всіх наук:
Перш ніж високо літати,
Вчіться приятелювати.

І строкаті, і сіренькі ,
І цибаті, і дрібненькі…
Всі ми – діти Верховіття,
Рівні у пташинім світі. —

В Кави сльози на очах,
Каже, схлипуючи, птах:
— Може, ви усі тут рівні,
Та мені немає рівні.

Я ж бо особлива птиця.
З вами геть не слід водиться.
Друзів кращих я знайду.
До побачення. Піду…

ПТАШИНИЙ «РАЙ»

Знялась птиця на крило
І майнула у село.
На подвір’я залетіла,
Між курчат пухнастих сіла.
Та малята налякались,
Всі під квочку поховались.

— Ой, рятуй, матусю люба,
Це, мабуть, курчача згуба!
Глянь, дзьобате і страшне!
Мабуть, з’їсть воно мене.

Привіталась Кава чемно.
Каже:
— Не кричіть даремно.
Здалеку я прилетіла.
Друзів тут знайти хотіла.

Дуже милі ви, пухнаті,
І, здається, теж крилаті.
Будьте ви такі ласкаві,
Розкажіть, будь ласка, Каві,
Чи харчів у вас доволі?
Чи навчаєтесь у школі? —

Квочка враз відповідає:
— Віри вам у нас немає.
Як ворони тут бувають,
То курчата пропадають.

Але ти, мале, кирпате,
Шкоди з тебе небагато.
А тому скажу, як є:
Це подвір’ячко моє!
Дружна тут живе родина —
Вся рідня моя пташина.

Курочки – мої сестрички,
Ось курчатка. Там – індички,
Каченята, гусенята.
Он курник – то наша хата.
Є там гнізда – вибирай.
Їжі вдосталь.
— Наче рай! –

Воронятко дивувалось
І навколо оглядалось:
— Ви навчаєтесь у школі?
— Ні, та маємо доволі
І поїсти, і попити,
І гнізда не треба вити.

— Хочу жити з вами я.
— А у тебе є сім’я?
— Я не повернусь ніколи,
Бо… відправлять знов до школи.

Кажуть: «Вчися!» А для чого?
Ви живете і без цього.
— Так, навчання – це дурниці,
Не потрібні мудрій птиці.

ВІДВАЖНА ВОРОНА

На подвір’я вибіг кіт
І присів біля воріт.
Роздивився, що за птах,
Та й сховався у кущах.

Вороня кричить:
— Ой лихо,
Він курча поцупив тихо!
Нумо, — мовило до квочки, —
Порахуй свої клубочки!

— Я не вмію рахувати.
— Скільки ж було їх?
— Багато.
Вороня наполягає:
— Та когось не вистачає!

Роздивилась діток мати:
— Все гаразд. Курчат … багато.

Мріяв кіт в кущах тим часом:
«Свіжим поласую м’ясом».
Та відважна наша Кава
На паркан злетіла жваво.

Зирк – курчатко кіт волоче,
Шкірить зуби — з’їсти хоче.
Закричало воронятко:
— Швидше, кури і курчатка!
За котом! Вам слід злітати —
Братика порятувати! —

Галас враз птахи зчинили —
Кудкудахтали щосили,
Ґелґотіли і шуміли,
Та злетіти не зуміли.
Як не вчитися літати,
То паркан не подолати.

Вороня одне кота
Вмить схопило за хвоста.
Цього кіт не сподівався
Озирнувся, здивувався:

— Чи бува таке в котів,
Сам сніданок прилетів!
Мабуть, я сьогодні зранку
Зайве випив валер’янки.

Поки кіт прийшов до тями,
Кава привела до мами
Перелякане дитятко.
Оточили їх курчатка,

Стали вороня прохати:
— Ти навчи нас рахувати.
— Кажеш, у птахів на волі
Діточок навчають в школі?

— Там малята підростають –
І рахують, і літають,
І співають дуже гарно.
— Дні втрачаємо ми марно.

Лиш поїсти, погуляти,
Й своєчасно лягти спати.
Ти ж розумна он яка,
Вчителька для курника! —

Тут сказала слово квочка,
Що сиділа в холодочку:
— Півень наш умів літати
І «Ку-ку-рі-ку!» співати.

Він злетить, бува, на пліт,
Та й співає на весь світ!
— Чом же більше не співає?
— У бульйоні спочиває.

Хочеш ти курчат навчати?
Ні, такому не бувати!
Я скажу тобі, як є.

Слухай, серденько моє:

Не мороч ти голову нашій дітворі!!!
Хочеш – будь учителем…
…в іншому дворі!

Повела ворона оком
На пташину ту родину,
Та й злетіла ген високо,
За паркан, на горобину.

Краще жити серед мудрих,

Розумнішим станеш теж.

Бо як поведешся з дурнем –

Неодмінно пропадеш.

 

 

«Что очень некрасивое» або фатальні жінки в українській літературі

Треба сказати, що до творчості Марка Вовчка я небайдужа з дитинства.

В Немирові наша родина рік жила на квартирі в саме тому будиночку з меморіальною дошкою, наче б то тут мешкала колись видатна українська письменниця (кажу, наче б то, бо за іншими даними, в будиночку було господарське приміщення). Я пам’ятаю, як відкривала їй пам’ятник біля школи. На пам’ятнику російською мовою писалось про «украинского писателя». Я досі дивуюсь, чому російською? В україномовному Немирові? Звідки таке вигадали ? Чим керувались? Адже до постанови 1982 року про поглиблення, поширення і підвищення ролі російської мови залишалось ще три роки.
Ще я любила Оксану Іваненко. Мама купила мені її «Казки», а потім принесла журнал «Вітчизна» з початком «Марії». Пам’ятаю, що уважно той початок читала, там все про Немирів, і згадувалось «миле село Вовчок», я тоді не знала, що тих Вовчків біля Немирова аж два, і , швидше за все, жоден не має стосунку до псевдоніма.
А потім я прочитала «Марію» повністю, і , вже старшокласницею, купила собі «Воду з кринички», повість про останні роки життя Марії. Якщо ви трішки знайомі з біографією письменниці, то пам’ятаєте, що вона несподівано залишила творчу працю, Петербург і в статусі мадам Лобач-Жученко стикалась безкрайніми просторами Російської імперії.

Ось версія Оксани Іваненко про причини цього фатального повороту долі:
«Але жінка не хотіла йти, поки не поговорить із «славетним Марком Вовчком». Невже Марко Вовчок не має серця і не вислухає її? Наче перед самими очима Марії мелькали тонкі руки в модних мітенках з дрібними оборочками. Марія бачила, як за пенсне весь час мигали очі, жінка швидко знімала його і протирала скельця — не від сліз, очі дивились уперто. Марії стало ясно — відвідувачка була переконана, що не піде звідси, доки не доможеться свого.«
Нагадую, що в той час Марія видавала журнал перекладів іноземної літератури, і пані в мітенках прийшла просити роботи.
Уява Оксани Іваненко домальовує те, що трапилось далі. 
«На яку біду саме в цю мить зайшла Надя. (Надія Білозерська, колега по журналу)
— Пробачте, хвилинку! Марусю, я зустріла Звонарьова, він просив тебе не зволікати з перекладом казок Андерсена.
— Казок Андерсена! — схопилася жінка. — Боже мій! Ви перекладатимете казки Андерсена! Ці божественні, незрівнянні казки, які я знаю з дитинства напам’ять! Ви ще не перекладали їх?
— Ні, — мовила Марія, не розуміючи, на що та наміряється.
— Будьте милостиві! Будьте великодушні! Зробіть добре діло. — Прохачка склала молитовно руки, як складають жінки в костьолах перед мадонною. — Дайте мені їх перекласти!
— Як? Адже просили мене,- щиро здивувалась Марія.
— Я знаю, знаю, ці казки не довірять абикому. У вас ім’я. У вас авторитет, а мене ніхто не знає. Хай ваше ім’я стоїть на перекладах, а зроблю я. Адже, певно, у вас і без цього невеликого перекладу є заробіток, а я, я — тут вона схлипнула, — ледь животію у злиднях. Часом я не можу купити дитині склянку молока.
— Гонорар за це буде зовсім незначний, — розгублено мовила Марія.
— Хай, хай копійки, мене й вони порятують. Певно, ви ніколи не знали, що інколи й копійки рятують! Я ж зовсім самотня в Петербурзі.
«

Далі, знову ж така , за версією Оксани Іваненко, розчулена Марія згадала, як голодувала з сином у Парижі, і погодилась віддати казки для перекладу » пані в мітенках». Правда, «щось муляло серце Марії — все вийшло якось негаразд. Але ж треба було допомогти? Чом тільки ця жінка така настирна й балакуча?»
Але не довірилась Марія своїй інтуїції, дала бідній жінці заробити і що вийшло?
Вже після виходу казок, в столичній газеті з’явилась стаття з промовистою назвою «Что-то очень некрасивое». Автор стверджував, що переклад Марка Вовчка, насправді, не оригінальний, а під її іменем надруковані раніше здійснені переклади Стасової і Трубнікової. Скандал! Сварки і з’ясування стосунків! У відчаї Марії хлопає дверима і їде з Петербурга. А про долю «пані в мітенках» Оксана Іваненко не пише нічого.
Але чому не пише? Якось дивно, що Марія віддає казки для перекладу «людині з вулиці». Як мінімум, «пані в мітенках» мала б представитись! А з якого дива вона так підставила бідолашну письменницю ? Авантюристка ? Чи тут щось інше?
Хто ж була та фатальна жінка української літератури? Я й сама дізналась про це тільки недавно, хоча вже років з дванадцять тримаю в голові історію цієї фатальної особи. Але, дивно мені, що Оксана Іваненко не зв’язала докупи два, мабуть, відомих їй факти.

Ілля Головін

Знайшла у шафі  книжечку Сергія Михалкова «Ілля Головін», 1950 року видання,  а  шукала Грехема «Вітер у верболозі» .Я цього Грехема вже років двадцять збираюсь прочитати, і щось не йде він мені. А от п»єсу Михалкова я колись прочитала.  

Цитую з анотації:
«П»єса «Ілля Головін» лауреата Сталінських премій Сергія Михалкова розповідає про боротьбу проти формалізму в музиці, музикознавчій критиці, мистецтві, проти космополітизму і схилення перед буржуазною культурою Заходу. Головний герой твору — композитор Ілля Головін. Він допустився грубих формалістичних помилок і після партійної критики знайшов у собі сили, щоб усвідомити й перебороти їх, стати на єдино вірний шлях методу соціалістичного реалізму, народності.» 

Між іншим, Андрій Кочаловський хотів поставити цю п’єсу, але передумав. Здається через те, що п’єса мало відома, і сучасна публіка навряд чи зможе оцінити всю красу соцреалізму та родинних стосунків Михалкових-Кончаловських. Андрій Кончаловський пише, що головний герой п’єси Ілля Головін списаний з його діда-художника, який жив у селі за сто кілометрів від Москви (так він убезпечив себе від перспективи бути висланим на 101 кілометр), зневажав радянську владу і технічні винаходи ( в домі не було навіть електрики).  Здається, дім діда потів показав Нікіта Михалков в «Утомленные солнцем».

Мене ж зворушила авторська передмова «для дирекції театру і режисера вистави.
П’єса «Ілля Головін» може бути поставлена, згідно з дозволом Реперткому, лише в музичному оформленні композитора А.Хачатуряна.Музика до цієї вистави має принципове й вирішальне значення, тому виконання музичних уривків вимагає особливої уваги.
1. Клавір уривків з Четвертої симфонії Головіна, які виконуються в першій дії, а також музику до пісні з другої дії слід одержати в Управлінні захисту авторських прав у Москві.
2. В другій дії вистави Головін слухає по радіо свою формалістичну симфонію, яка передається з Америки у виконанні симфонічного оркестру. Перед виконанням симфонії чути голос диктора. Цей виступ диктора, а також симфонія у виконанні оркестру записані на пластинку. Пластинку можна придбати у відділі розповсюдження Управління захисту авторських прав. Вартість її — 350 карбованців

А, короткий зміст п»єси:композитор написав симфонію, а народ хоче, щоб він писав хорові пісні;художник намалював маки, а народ хоче, щоб він малював колгоспну бригаду. Врешті-решт митці не витримують і виправляються,  а народ співає хором під духовий оркестр.

Енде, Нескінченна історія

 

Книга

Всі дивились фільм «Нескінченна історія», і він їм сподобався. А я — кілька разів пробувала, і не зачепило. Перечитала різні рецензії різних людей  тут і ще тут. Виявилось серединка на половинку, хтось хвалив, хтось сварив. Але настрій був передноворічний, ціна антикризова, і я собі  купила цю книжку.

І  поринула у чарівний світ Фантазії!… А ви повірили? Що я дійсно зачитались цим твором? Я старалась. Іноді чари Фантазії діяли і на мене, але через кілька сторінок я починала згадувати, що подібне читала у Льюїса, потім нудилась довгими описами  чи дратувалась через мову. А потім — знову зачитувалась.  З цього роблю висновок:час зав»язувати з казками і повертатись у дорослий реальний світ. Інакше загрузну у Фантазії надовго.

Укранською «Нескінченну історію» переклав Прохасько, редактор Кіяновська. Саме ці люди випустили у світ цісарство Фантазію з Дитинною Царівною на чолі. Я дого думала, чому цісарством править царівна, і так і не знайшла розумного пояснення.  Мова книги своєрідна, і як на дитяче читання для всієї України, трохи ускладнена. Хоча я виросла на збірках закарпатських і прикарпатських народних казок і тільки зараз зрозуміла, що чарівне горнятко — це не горщик маленький, а чашка-кухлик. У випадку з «Нескінченною історією» сучасні діти знайдуть кілька десятків слів, аби думати над їх значенням найближчі двадцять років.

Одри Ниффенеггер.Жена путешественника во времени

Книга

«Жена путешественника во времени» Одри Ниффенгер — таке собі різдвяне читання.

Різдвяне, бо я поки я вчиталась в книгу, там вже почали святкувати Різдво. Падав сніг. Родина зібралась на великим столом на різдвяну вечерю. Запікали індичку в духовці . Катались на лижах. Дарували один одному подарунки. Кохали одне одного до безтями.

Романтична історія з присмаком фантастики. Одна зі спроб з’ясувати, що буде , коли …. Коли люди почнуть рухатись туди-сюди в часі ? І не зможуть ці переміщення контролювати, як не може головний герой книги «Жена путешественника во времени» Одрі Ниффенгер .

Він бібліотекар . Вона — дівчинка з добропорядної родини, яка зустрічає голого дядька на лісовій галявині. І роками — бачиться з ним під час його часових переміщень, аж доки не зустріне в реальному світі . Потім вони одружаться і житимуть щасливо, наскільки можливим видається щасливе життя з чоловіком, який постійно зникає.

Знову варіант книги, в якій цікавий сюжет переважає майстерність викладу. Чи це авторський прийом — стенографія навмисне переплутаних подій? Чи недоліки перекладу?

Вчитатись в книгу важко. Зате потім , десь на двохсотій сторінці ,якщо дотягнете, можна тішитись неквапною буденністю життя родини мандрівника в часі. Можна розмірковувати над природою часових мандрівок, насолоджуватись описами американських бібліотек, мріяти про кар’єру художниці разом з головною героїнею і сперечатись з її друзями про переваги і недоліки соціалізму і капіталізму.

А ще — головні герої видались мені дещо беземоційними. Наче заморожені, вони однаково стримано реагують і на радощі, і на біди. Ще старанніше вони приховують почуття й емоції одне від одного. Можливо, знання майбутнього настільки важкий тягар, що змушує до стриманості? Але чому вони не прагнуть змінити майбутнє, якщо знають його? До речі, оті заборони про зустріч з самим собою, популярні в фантастичній літературі, в книзі Одрі Ніффенеггер не діють. Мандрівник неодноразово зустрічає себе і спілкується з собою. То міг би уникнути деяких речей. Адже разом зі знаннями людина отримує можливість вибору. Чому ж нею не скористатись?  

Правда, тоді книга не була б романом про кохання. Вона була б про щось інше. Про свободу вибору, наприклад. Але чи цікаво про це було б читати численній армії шанувальників романтичних історій?