Я в шпіони би пошьол, пусть меня научат !

Не думайте, що я сьогодні зранку тільки торт їла,бо я ще про шпигунів читала. Ага, з самого тобі ранку, ніяк не могла прокинутись, і думаю, щоб таке замість кави собі сотворити, аби сон розігнати, і здоров»ю не зашкодити.

Вирішила про шпигунів почитати. Є у мене така хитра книжечка, Игор Прелин, автор. «Автограф президента» називається. Там стільки розумних думок!!! Сплячу красуню розбудять!

От, наприклад,

«Конечно, всякий здравомыслящий человек, а тем более, сотрудник секретной службы, представляет себе, какими серьезными последствиями чреват для него подобный визит в советское посольство и последующее сотрудничество с советской разведкой.  И раз уж он решается на этот шаг, значит, у него есть какие-то серьезные причины.»

Я задумалась, які ж можуть бути серйозні причини, щоб добровільно піти в радянські шпійони? Може, в людей азарт такий з»являється? Встали зранку  і подумали, а не  чи не піти мені в шпійони? Скучно жити ? Так вони ж не в СРСР живуть, а за границею, у них можливостей — один мільйон з хвостиком, і всі можуть стати президентом США, крім англійської королеви, бо вона вже королева до кінця днів своїх. Хоча, можна від престолу відректись і податись в американські президенти. Чи в англійські прем»єр-міністри. Чи просто » в люди». Але в радянські шпигуни?

Виявляється, були такі особи екзотичні. Були. (Я знаю, що були, але досі дивуюсь  з причин їх появи.)

» Одной из таких причин нередко бывает искреннее желание оказать помощь нашей стране в борьбе за мир, в разоблачении происков вражеских сил».

Мамцю моя, як тут все серйозно!  Я вже забула, що в СРСР цілі країни окуповували під гаслом «боротьби за мир»!

Але, книга гарна тим, що автор — чесна людина. Аж до нудоти , чесна.

» Довольно часто в наши учреждения обращаются люди, доведенные до отчаянья нуждой или иными обстоятельствами, а иногда из элементарного стремления  заработать шальные деньги. Должны ли мы отказываться от их услуг только потому, что деньги для них значат больше чем убеждения?»

«Нєт, нє должни! » — вигукують читачі. Бо безплатно працюють тільки в колгоспах, а в усьому світі — за гроші. І виявляється, радянська розвідка , за зароблені колгоспниками гроші ( ох, віділлються їм сережки моєї прабаби, здані в 33-му в Торгсин), любесенько купувала цінну інформацію.Чим підтримувала (тільки вдумайтесь!) капіталістичний спосіб життя прямими інвестиціями! Аяяяй! Якось не по-більшовицькому виходить!

Чого в книзі я не знайшла, то це таблиці з відсотками : кого більше було, борців за мир, чи » за шальниє дєньгі»? І в який стовпчик записати тих, кого радянські специ шантажем чи агітацією самі «запросили» до «наших учреждений»? Не всі ж бігали за резидентами по Європі і Латинській Америці з пропозиціями співпраці?За кимось теж довелось побігати.

Потому шо, » работа у ніх такая, работа у ніх», словом, «сложная» у ніх работа.

Самі вибрали.

Не думай о секундах свысока..

Чи у Росії державна політика розвідку прославляти? Зняли ж недавно "Ісаєв", серіал про молоді роки бідолашного Штірліца. Пишу — бідолашного, бо свого часу автор таки дописав цю історію. І кінець нарешті вийшов правдивим. Так, як в житті.

Не було в останній книжці про Штірліца романтики, ніхто не врятувався. "Експансія — 3", так називалось це творіння, оповідає, що ж сталося, коли Максим Ісаєв повернувся на Батьківщину. Що сталося?

Те і сталося, що з усіма іншими. Шлях був один — через Лефортово. Там, Максим Максимович на власній шкурі переконався, що недаремно йому так легко далась роль есесівця. Методи роботи обох розвідок, німецької і радянської, не відрізнялись. Ті ж самі — шантаж, тортури, катування, погрози близьким.

Як виявилось, можна врятувати радистку Кет з гестапо, але не можна врятувати власну дружину з МГБ, оту прекрасну Сашеньку, яка ввижалась йому у снах, образ якої він беріг у своїй душі всі ці роки, з якою, врешті-решт, зустрічався в кафе "Елефант", так от, оцю Сашеньку, взяли і розстріляли. А просто так, для гарної комбінації політичної. 

Можливо, хтось пам’ятає, що у Штірліца і Сашеньки був син. Теж розвідник, герой "Майора Вихря", член тієї групи, що врятувала Краків від знищення німецькими військами. Я була недавно в Кракові, стоїть і досі. Читала і про те, що делегація ветеранів розвідки ходила до Путіна, аби довести, що прототип майора Вихря — російський громадянин. Ну, нехай. Батьківщина слонів не може допустити, щоб славетний майор Вихрь жив на Україні. Я розумію, українці — всі як один пособники фашистів, це вони пакт Молотова-Рібентропа підписали, аби українські землі об"єднати. Куди ж їм претендувати на участь в порятунку Кракова. Війну виграв великий російський народ, незважаючи на шаленний спротив усіх інших народів. 

А дочитали ветерани розвідки епопею про Штірліца  до кінця, та й екранізували б,  як Санечку Ісаєва, за порятунок Кракова,  спочатку довели тортурами і катуваннями до божевілля, а потім розстріляли як "ворога народу". Оце гарний фільм був би. І гарний розділ в підручник історії про "талановитого менеджера Сталіна". 

Почала писати цей пост через  Рауля Валленберга. Знайшла в  "17 миттєвостях весни" кілька кляузних згадок про нього. Задумалась, чи знав тоді Семенов, що Валленберг був викрадений і вивезений у СРСР, і там загинув? Чи йому просто веліли згадати прізвище?

Андрій Кочаловський, за сумісництвом рідний брат дружини Юліана Семенова пише, що останній не був офіцером КГБ, як багато хто думав. Просто дружив з кагебістами, з багатьма з них навчався. Писав про них. І про Валленберга теж.

Остання згадка про Рауля Валленберга вже в "Експансії — 3", шведський дипломат опинився в одній камері з радянським розвідником Штірліцом. Камера ця була не в гестапо, а у Лефортово. І знову Штірліцу не вдалось нікого врятувати.

Чи можна обілити цей режим? Чи можна назвати постійні порушення всіх людських прав "талановитим менеджментом"?  Виправдати всі страшні жертви?

Розфарбувати чорно-білий фільм кольоровим, і знову пропонувати це під виглядом історії.

Історія їх нічому не навчила. 

 

Лицар плаща і кинджала

Це не могло  бути правдою. 

Українські митці мусили або загинути в таборах, або емігрувати, або співати про партію. Невже був інший вибір?  Вчений, письменник, знавець літератури і археології — може з доброго дива погодитись на кар"єру "подвійного агента". І де ? В середовищі таких як він, митців?

Ніяких пояснень нащадкам Віктор Петров не залишив. Ламайте тепер голову, чому він так вчинив.

Трошки історії. 

У квітні 1949 року у Мюнхені за загадкових обставин зник професор Українського вільного університету. Стурбовані колеги звернулись до окупаційної влади, але розшуки нічого не дали. Яр Славутич встиг навіть написати віршоване прокляття за пролиту "Віктора Петрова кров". Друзі почали писати спогади "про найбільшу культурну й інтелектуальну силу еміграції" .

Аж у 1955 році у виданій у Москві книжці "Археология в СССР" знайшлося ім"я радянського археолога В.П.Петрова . Що думали у Мюнхені, коли її побачили?

За наведеними у книзі Віри Агеєвої даними, радянського резидента  "вирахувала" англійська розвідка. Довелось тікати з Мюнхена. На Батьківщину.

Чомусь мені огидна ця історія, попри всі симпатії до головного героя.  Була у нього своя правда, чи не так? Може, мріяв про мазепинський шлях? Очолити український уряд і "зробити добре для свого народу"?

Не знаю пояснень, і не нам судити. Віра Агеєва наводить достатньо фактів, інтерпретацій, і залишає свободу вибору за читачем: з"ясовувати, чому письменник Віктор Петров перетворився в радянського розвідника майже на вісім років. 

По закінченні своєї шпигунської кар"єри Віктор Петров вже не займався літературою.Спротивіла? Нічого нового про Куліша чи Костомарова не написав. Жодної сторінки художньої прози. Займався тільки археологією. В якості наукового працівника Інституту арехіології Академії наук УРСР.

На схилі літ  він знову захищає кандидатську дисертацію( розвідницькі заслуги оцінили, а от звання доктора наук повернути не захотіли). 72-літнй пошукувач складає кандидатський мінімум:з історії партії, з іноземної мови. Знання німецької оцінили екзаменатори на "добре", вимова не сподобалась. Анекдот, чи не так? Людина, яка мала звання офіцера німецької армії, знала мову недостатньо для радянських екзаменаторів.

Трохи романтики в цій шпигуноманії: багаторічне кохання пов"язувало Віктора Петрова і дружину Миколи Зерова Софію. На схилі літ вони побрались.

Цікаво, що кожного року, на іменини Софії, Віктор Петров дарував їй коробку шоколадних цукерок, на згадку  про  якусь романтичну подію в 30-му році, коли коробка цукерок впала зі столу і цукерки розсипалась на підлозі. .. "Неизменно все дни и каждый день насыщены для меня  мыслью  и памьятью о Тебе". Якщо надіслати цукерки не виходило, Віктор просив кохану купити  коробку " в борг". Щось надзвичайно інтимне і дороге для них було пов"язане з тими цукерками.

Віра Агеєва наводить у своєму дослідженні (до речі, це праця з літературознавства) уривки з їх листування.  Запитання про плаття, здоров"я, поради завести кота чи викликати дівчину з контори по знищенню мишок ( тут меркантильний інтерес, Софія зберігала архів покійного чоловіка, і архів Віктора Петрова), запевнення про матеріальну підтримку і допомогу… Таке кохання минулого століття, романтично-лицарське. В ньому лицарства вбачаю набагато більше, ніж в шпигунських пригодах  резидента радянської розвідки Віктора Петрова.

А втім, читайте книгу, і робіть висновки самі. Тут є над чим подумати.

 

 

І один у полі воїн.Юрій Дольд-Михайлик

І колись її треба було віддавати. Тоді я вирішила: не віддам. Совість мене не мучила, сам факт добровільної відмови від такого цікавого читання мав бути найгіршим вчинком в житті. Я мала таємне сподівання, що подружка якось забуде про книжку, і вона залишиться у мене.

Як запасний варіант, почала переписувати найбільш вражаючі вислови в окремий зошит і вчити напам»ять.

І тут сталося лихо, ми з подругою посварились. Вона одразу ж заявила: «Принеси мою книжку!». «Яку?» — я зробила вигляд, що не розумію, книжка ж то мала бути  вже моя… Але довелось віддавати. Вихована дівчинка може довго читати чужу книжку, але не віддати її на вимогу власниці, — це вже було занадто.

Минулого літа я її нарешті купила. Один до одного, таке ж видання продавалось у букіністів.Почала читати. Мамцю моя, а русизмів скільки, а опечаток! Куди я дивилась утретьому класі?

Незважаючи всі огріхи, Юрій Дольд-Михайлик неперевершений в побудові сюжету, діалогах, ефектних закінченнях і романтичних історіях! Кохання Моніки і Генріха, Курта і Лідії!

А романтика номер два: благородні вчинки радянського розвідника, який відпускає макі, рятує підпільницю з гестапо …. Звичайно, в барона-аристократа, який має наречену в Німеччині (за легендою) мала викликати купу еротичних бажань катована в гестапо підпільниця ! Дуже правдоподібна історія! А як відповідально для радянського розвідника наплювати  на довгі місяці легалізації, налагоджений зв»язок і важливі завдання від Центру і кинутись рятувати нещасну жінку.Бо його попросила кохана Моніка, а кохання важливіше за наказ з Центру!

І все-таки я люблю цю казку. Вона добра, довірлива і співчутлива. Вона про той щасливий випадок, який допоможе в скрутну хвилину безнадії, про зло, яке неодмінно буде покарано,  хоча добро не завжди перемагає.А ще, неодмінно, всі повернуться додому, і знову підуть вчитись. В Київський університет. А не в табори Гулагу, як було в реальності.

Щоб  я  хотіла знати про цю книжгу, це хто був прототипом Григорія Гончаренка, радянського розвідника, українця . Чи не Віктор Петров?

Але це вже інша історія. На сьогодні досить.

 

 

 

Мої кохані шпигуни

 Такі пристрасні, віддані і такі… нещасні.

"Він любив одну єдину жінку, Ірину Теофілову, героїню ящурової справи. Він викрив її і засудив до страти".

Такі розумні, всебічно освічені, і такі… вразливі.

"Вона лежала на зім’ятому золотистому покривалі, і Авакум відчував, що в його душі теж щось зім’ялось — щось красиве і золотисте ."

Незламні, стійкі, завжди готові боротись з ворогом.

"Слухайте, товаришу Захов, — сказав він сухо. — Наскільки я знаю, вас не викреслено з наших службових списків… — Слухаю вас,- промовив Авакум. Він давно чекав цих слів як найвищої радості."

Безпорадні, розгублені і самотні у часи "консервації"

"..він не мав друзів. У нього було багато знайомих, але він жив самотньо. Причини цього парадоксального і дивного явища утворювали складний, майже незбагненний комплекс… Більшість людей важко зносять чиюсь вищість над собою. Вони можуть поважати таку людину, слухати її, плескати їй, але рідко люблять її "

Та іноді…їм щастило  знайти споріднену душу. Ненадовго. Вона — " люба Доріс Гольт з братньої розвідки НДР"   і мусить їхати на чергове завдання.

".. Ми несподівано обіймаємося, спершу майже пристойно, а потім раптом зовсім нерозсудливо, і я встромляю пальці в пишне каштанове волосся і відчуваю на обличчі пестощі любих губ… й Едіт пропускає свій вагон, і ледве встигає в сусідній, і все ще стоїть на східцях і дивиться на мене, і я також стою й дивлюсь услід поїзду…- невідомий мандрівник на невідомій станції, в цій чужій дощовій країні."

Немає нічого ліпшого за негоду.