Листя трави (11-14)

І так само біжить у них по тілах рука незрима, 
Тремтячи, пробігає все нижче від скронь до ребер.

Молодики на спині пливуть, білими животами до сонця,
 і не питаються, хто тулиться до них так міцно, 
І жоден із них не знає, хто це, задихаючись, дугою схилився над ним, 
І не думає жоден, на кого хлюпає бризками.

12

Хлопець-різник скидає одіж, у якій різав худобу,
чи гострить ножа за прилавком на базарі, 
Я сповільнюю ходу, тішачись його дотепною мовою,
я люблю, як він танцює.

Ковалі — вугілля в'їлось у зарослі волоссям груди —
обступили ковадло, 
У кожного ковальський молот, усі працюють надворі,
бурхає полум'я в печі.

З притрушеного попелом порога я стежу за їхніми рухами,— 
У них стан гнучкий пасує до рук могутніх,
Опускається молот, він б'є так неквапно, він б'є так певно, 
Не поспішають вони, ударяють по черзі.

13

Негр цупко тримає віжки четверика,
хитається камінь на ланцюгу під хурою, 
Негр виїздить з каменярні на довгій хурі, несхитний, ставний,
ногою зіперся на передок, 
Блакитна сорочка відкриває могутню шию та груди,
вона висмикалася з-під пояса
й вільно спадає на стегна, 
Погляд у нього спокійний і владний, він заломлює капелюха набакир, 
Сонце падає на кучеряве волосся і вуса, падає на чорноту
довершеного й прекрасного тіла. Я дивлюсь на цього мальовничого велета, я люблю його,
і я не встою на місці,
Йду поруч із його четвериком.

У мені недремний той, хто леліє життя,—
чи вперед я йду, чи вертаюся рвучко назад,
Ні старих, ні молодших за себе я не минаю, ні людини, ні речі,—
 Все приймаю до себе й до пісні цієї.

Ви, бики, що гримкочете ярмом та ланцюгом
чи спочиваєте в затінку під деревами,—
що ви хочете сказати очима? Мабуть, більше за те, що я досі встиг прочитати.

Хода моя в далекій моїй цілоденній дорозі
наполохала каролінського качура й качку, 
Вони вгору здіймаються разом і кружляють поволі.

Я вірю в ці мети крилаті,
І визнаю червоне, жовте, біле, що грають в мені,
І розглядаю уважно зелене й фіалкове, й густе верховіття,
1 не назву черепаху нікчемною за те, що вона — черепаха,
І сойка в гаях не вивчала гам, а гарно, як на мене, співає,
І погляд кобили гнідої виганяє з мене глупоту ганебну.

14
Дикий гусак веде табун свій крізь прохолодну ніч, 
Я-гонк! — він кричить, і це лунає для мене як заклик, 
Дурень назве це безглуздям, але я, наслухаючи пильно, 
Розумію, куди й навіщо він кличе,— туди, в це зимове небо.

Прудконогий північний лось, кіт на порозі, синиця; степовий собака,
Льоха, що рохкає, коли поросята сіпають за соски,
Індичка, що виводок свій крильми затуляє,—
Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон.

Тільки торкнуся землі ступнею, звідти так і зринуть сто любовей, 
Перед ними нікчемніє все, що я можу про них розповісти.

Я закоханий в тих, хто росте на привіллі,
В людей, що живуть серед стад, серед морів чи лісів,
В суднобудівників, стерничих, дроворубів,
теслів із сокирами та молотками, погоничів, 
І тиждень за тижнем я їв би і спав би разом із ними.

Що найзвичайніше, найпростіше, найближче і найприступніше,— це моє Я,
Я, що робить свої ставки, витрачаючись, щоб виграні великий здобути; 
Чепурюся, щоб подарувати себе першому, хто схоче мене взяти, 
Я не прошу небеса спуститися на догоду моїй волі,

 

Добру волю свою роздаю всім щедро, назавжди.

…сказав мені Уїтмен листям тихої трави (6-10)

Десь у куточку й вензель власника,—
щоб помітили ми, звернули увагу, запитали — чия?

А може, трава — й сама є дитина, зрощене немовля зелені.

А може — це ієрогліф один і той самий,
Що означає: «Росту, де багато землі й де мало,
Між чорними та білими людьми;
Хай то буде канадець, вірджінець, конгресмен чи негр,—
всім даю я одне і однаково всіх приймаю».

А тепер вона мені здається гарним, непідстриженим волоссям могил.

Я буду ніжний з тобою, траво вруниста,
 Може, ти ростеш із грудей юнаків, 
Може, я полюбив би їх, якби знав їх раніше,
 Може, ти проросла із старих, чи з немовляти,
що недовго пробуло біля материнського лона,
 Може, ти і є материнське лопо.

Ця трава надто темна,
вона не могла вирости з сивих голів материнських, 
Вона темніша за безбарвні бороди стариків, Затемна, щоб вирости з блідо-рожевих піднебінь.

О, я чую нарешті, що незліченні язики трави промовляють, 
І відчуваю, що недарма вона проросла з піднебінь.

Коли б то я міг тлумачити її невиразні слова
про юнаків і юнок умерлих, 
А також про дідусів і бабусь, і про немовлят,
що недовго пробули біля материнського лона.

Що, по-твоєму, сталося з юнаками й старими?
 І що, по-твоєму, сталося з жінками й дітьми?
Вони живі й десь їм незле ведеться,
Найменший паросток свідчить, що смерті немає насправді,
А якщо вона й була, то вела за собою життя,—
смерть не чигає в кінці шляху, щоб життя зупинити, 
Смерть гине сама при появі життя.
Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає, 
Померти — це не те, що ти думав, це краще.

7

Чи ти гадав, що народитись — це щастя?
Чим швидше тобі розкажу, що померти — таке саме щастя, і я це знаю.
Я вмираю із умирущим, народжуюсь із щойно обмитим немовлям,
я не вміщаюся між своїм капелюхом і черевиками, 
Я розглядаю різні речі, нема двох однакових, і всі вони добрі, 
Добра земля і добрі зірки, і все, що належить їм, добре.

Я не земля і не належу землі, Я товариш і побратим людей,
і всі вони так само безсмертні й незглибимі, як і я
(Лише не знають, наскільки вони безсмертні, а я знаю).

Кожен рід промовляє за себе й за своїх, за мене —
мої чоловіче й жіноче начала,
За мене — ті, що були хлопцями, і ті, що люблять жінок, 
За мене — гордий той чоловік, що відчуває, як дошкуляє зневага, 
За мене — кохана і стара діва, за мене — матері й матерів матері,
 За мене — губи, що усміхалися, очі, що сльози ронили, 
За мене — діти й ті, що дітей народжують.

Скиньте шати! для мене ви не винні, не змарнілі, не відторгнені,
Я однаково добре бачу крізь тонке сукно і крізь льон,
Я кругом — чіпкий, жаждивий, невтомний, неможливо мене позбутись.

8

Немовля спить у колисці,
Я відхиляю серпанок і вдивляюся довго, і тихо відганяю мух.

Юнак і рум'яна дівчина звернули на пагорб, порослий чагарями, 
Згори я їх добре бачу.

Самогубець простерся на закривавленій підлозі спальні, 
Я бачу труп, злипле волосся, помічаю, де впав пістолет.
Гомін вулиці, шини карет, стукіт підборів, перехожих розмови, 
Важкий омнібус, візник пальцем кива: «підвезти?», цокіт підків на гранітних прогонах,

Сани, дзвіночки, жарти, сніжки,
«Ура» улюбленцям публіки, лють обурених юрб,
Вітер відкинув фіранку на ношах, хворого несуть до лікарні,
Зустріч ворогів, несподівана лайка, удари й падіння,
Збуджений натовп, полісмен із зіркою
квапливо проштовхується досередини, 
Незворушне каміння, що стільки відлунь приймає і повертає,— 
Які стогони пересичених чи голодних,
що падають від сонячного удару чи серцевого нападу, 
Які крики жінок, що в них раптово почалися перейми,
і що народжують, поспішаючи додому,
 Які живі й поховані слова ще бринять тут, які зойки,
пристойністю стримані, 
Арешти злочинців, зневага, пропонується зрада подружня, згода,
відмова презирливо скривлених губ,—
 Я пам'ятаю все це, чи вигляд, чи відгук цього —
я приходжу і геть іду.

9

Важкі двері стодоли відчинені і чекають,
На хурах повільних сіно,
Чисте світло грає на суміші брунатио-сірого та зеленого,
Нові оберемки щільно лягають на злежалий сінник.

Я там, я — помічник, я приїхав, лежачи па сіні,
Я відчував м'які поштовхи, ногу за ногу заклавши;
Я зістрибую з балок, хапаючи тимофіївку й конюшину,
Стовбула скочуюсь, і сіно набивається мені у волосся.

10

У пущах диких та в горах сам-один я полюю,
 Блукаючи, дивуюсь легкості та радості своїй,
 Надвечір обираю затишну місцину, щоб перебути ніч,
Багаття розкладаю і свіжу здобич смажу,
Засинаю на купі листя, а поруч — собака мій та рушниця,
Кліпер американський «небесні» вітрила нап'яв,
бризки здіймає і лине легко за вітром, Очі мої вгледіли землю,
я згинаюся за штурвалом чи кричу радо з палуби.

Човнярі та ловці молюсків рано встали й зайшли по мене,
Я заправив холоші в чоботи й рушив, і ми чудово час провели;
Шкода, що тебе не було з нами біля казанка, де юшка варилась.

Я бачив, як звіролов просто неба
справляє весілля на далекому заході, а наречена в нього червоношкіра,
Батько її сидів з друзями, схрестивши ноги, і мовчки курив,
на ногах у них мокасини, грубе пончо на плечах,
 На березі сидів звіролов, убраний в шкури,
розкішна борода і кучері ховали шию, він тримав молоду за руку,
Довгі вії у неї, голова непокрита, пряме й жорстке волосся
спадало на жагуче тіло й сягало землі.

Раб-утікач до мого дому підійшов і спинився надворі,
Я почув, як затріскотів хмиз під ногами у нього,
Крізь відчинені двері кухні побачив, що знесилений він і кульгає,
Я вийшов до нього — він сидів на колоді,—
завів його в дім, заспокоїв,
Приніс води й налив у ночовки,
щоб обмив він спітніле тіло і зранені ноги,
Дав кімнату йому поруч з моєю, дав йому грубий і чистий одяг,
 І пам'ятаю добре, як бігали очі його та як він ніяковів,
І пам'ятаю, як прикладав йому пластир до саден на кісточках і на шиї;
Він тиждень пробув у мене, поки оклигав і подався на північ,
Він поруч зі мною сидів за столом, а моя крем'яна рушниця стояла в кутку.

 

 

…сказав мені Уїтмен листям тихої трави

ПІСНЯ ПРО СЕБЕ

1

Себе я оспівую, себе я славлю,
І що прийнятне для мене, приймете й ви,
Бо кожний атом, що належить мені, і вам належить.

Я блукаю й кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку.

Мій язик, кожний атом крові моєї створені з цієї землі,
з цього повітря; 
Народжений тут від батьків, народжених тут від батьків,
теж тут народжених,
— Я, тридцяти семирічний, цілком при здоров'ї, нині розпочинаю цю пісню
 І сподіваюся не скінчити до смерті.

Вірування та школи без господаря,
Відступивши на хвильку, вдовольняються тим, що є, але не забуті,— 
їх прихищаю, правильні й хибні, хай говорять, як заманеться: 
Природа без стриму сповнена сил первісних.

2

В оселях, в кімнатах повно парфумів, полиці заставлені ними,
Я вдихаю цей пах, знаю його та люблю;
І дистилят сп'янив би мене, але я не допущу до цього.

Атмосфера — це не парфуми, вона не має і присмаку дистиляту,
вона без запаху, 
Я вустами її вбираю, я закоханий в неї довіку, 
Я піду до берега біля лісу, роздягнуся, лишуся голий, 
Я нестямно жадаю контакту із нею.
Пара подиху мого,
Відлуння, дзюркіт, приглушений шепіт, корінь любовний,
 шовкова нитка, розгілля, виноградина,
Вдих мій та видих, биття серця, крові плин та повітря в легенях,
Дух паленого та сухого листя, узбережжя, каміння темнавого в морі,
скіпа в клуні,
Звуки вивергнутих моїм голосом слів, підхоплених поривами вітру,
Легкі поцілунки, обійми, рук затискання довкола,
Гра світла й тіні на дереві, коли похитується гілля розлоге, 
Радість на самоті, чи в гаморі вулиць, чи в полі, на схилах пагорбів,
Відчуття здоров'я, трель полуднева, пісня про те, як я з ліжка
встаю і стрічаю сонце.

Ти гадав, що тисяча акрів — багато? Гадав: земля — це багато?
Ти так довго вчився читати?
Ти тик ігишався тим, що почав розуміти вірші?

Побудь цей день і цю ніч зі мною —
і ти заволодієш джерелом усіх віршів,
Твоїми стануть всі блага землі і сонця (а ще ж є мільйони сонць); 
Ти більше не братимеш нічого з других чи третіх рук,
не дивитимешся мертвих очима,
не живитимешся привидами з книжок;
Ти й моїми не дивитимешся очима, і не з моїх рук братимеш все, 
Ти сим слухатимеш усе, що довкола, сам відокремиш усе від себе.

3

Я чув, що балакали балакуни про початок і про кінець,
Але мова моя не про початок а чи кінець.

Ніколи не бувало більше зачать, ніж є нині,
Ані юності чи старості — більш, ніж нині,
Ані досконалості ніколи не буде більше, ніж є нині,
Ані раю, ні пекла не буде більше, ніж нині.

Спонука, спонука, спонука,
Вічна спонука світу: роди!

З імли протилежні та рівні єства проступають,
завжди — матерія і зростання, завжди — стать,
Завжди сплетіння ідентичності, завжди відмінність,
завжди нове покоління.

Не варто про це говорити докладніше,
адже вчені й невчені відчувають, що все це так.
Впевнено, твердо і прямо, кріпленням скуті могутнім,
Дужі, як коні, горді, палкі,—
Тут ми удвох стоїмо: я і ця таємниця.

Ясна й духмяна моя душа, ясне й духмяне все, що не моя душа.

Хто не має одного, той не має і другого; невидиме доводиться видимим,
Доки й воно невидимим стане і, в свою чергу, доведене буде.

Виставляючи краще, відділяючи краще від гіршого, вік дошкуляє вікові,
Я ж бо, знаючи цілковиту гармонію та безсторонність речей, мовчу,
поки сперечальники сперечаються, купаюсь і милуюся собою.

Вітаю кожний орган і все, що мені належить,—
чи будь-кому, хто щирий і чистий;
Жодного дюйма поганого, ані часточки дюйма, і жодна часточка дюйма
хай не буде любіша мені за іншу.

Я вдоволений,— дивлюся, танцюю, сміюся, співаю;
Обнявши мене, спить любов моя поруч всю ніч,
а досвітком потай відходить,
Кошики, вкриті білими рушниками, лишивши,
що собою виповнюють весь будинок.
Може — не приймати, не усвідомлювати, зір свій картати,
Щоб не проводжав її по дорозі,
А все розклав, вирахував до цента  
Точну вартість одного й точну вартість двох і що по чім буде?

4

Стрічні й цікаві круг мене,
Перехожі, вплив на мене дитинства, району, міста, держави, де я живу,
Останні події, відкриття, винаходи, товариства, автори давні й нові,
 їжа, одяг, приятелі, зовнішній вигляд, компліменти, податки,
Справжня чи уявна байдужість чоловіка чи жінки, що я люблю,
Хвороба когось із рідних чи моя власна, погані вчинки, втрати,
брак грошей, зневіра чи захват,
Битви, жахи війни братовбивчої, лихоманка сумнівних новин,
неждані події,—
Усе це приходить до мене і вночі й знову іде від мене, Але все це не Я.
Осторонь метушні стоїть моє Я.

Стоїть раде, привітне, співчутливе, дозвільне, єдине,
Дивиться вниз, випростується чи руку згинає на незримій опорі,
Голову набік схиляє — цікаво, що ж буде,
Водночас і в грі, і поза грою, спостерігає, дивується нею.

Озираючись, бачу, як я пробивавсь крізь імлу
з мовознавцями та сперечальниками, Не кепкую, не сперечаюсь,— я спостерігаю та жду.  

5

Душе моя, в тебе вірю, моє друге Я не повинне змалюватися до тебе,
І ти не повинна змалюватися до нього.

Побайдикуй на траві зі мною, вивільни свій голос,
Не слова, не музика, не рими потрібні мені, не звичаї, не казання,
хай навіть найкращі,—
Лише люляння голосу твого рокітливого.

Пригадую, ми якось лежали такого ж прозорого літнього ранку,
Ти притулилась головою мені до стегон і легко повернулася на мені,
Розкрила мені на грудях сорочку і язиком припала до голого серця,
І вгору дотяглася до бороди, і вниз — до самісіньких стін.

Десь узялись і вгорнули мене мир і знання, що все на землі минуще,
І вже я знаю, що божа рука — це моя обітниця власна,
І вже знаю, що дух божий — це брат мій рідний,
 І що всі чоловіки рожденні — теж мої браття,
і всі жінки — сестри мої та кохані,
І що основа творіння — це любов,
І що незліченні стебла, прямі чи похилі, в полях,
І брунатні мурахи в переходах своїх під травою,
І лишайники моховиті сточених плотів, і купи каміння, і бузина,
й дивина, і лаконос.