Три книжки про мезальянс. 1000 днів у Венеції.Белая масаи. Століття Якова

Подумала про читані останнім часом книжки і зійшлося у мене, що в трьох була тема мезальянсу, нерівних шлюбів. В сучасному світі перепони між людьми стираються, та все ж, було б наївним думати, що донька голівудського актора і сільський парубок з Поділля ( я не про того парубка, що у Гарваді навчається, а про того, що живе собі у Почепийлівці у власній хаті з мамою і дідом) можуть знайти спільну мову аж настільки,щоб побратись. Мова не про кохання, кохання можливе, а от спільне життя людей з різним вихованням, цінностями, статками — це трішки інше. Як каже одна моя подруга, чоловік і дружина мають бути «рівня». 

А тут аж три історії, в яких «нерівня», і що цікаво, от феміністичний світ настав, чоловіки в цих парах знаходяться на нижчому рівні статків, порівняно з жінками.В усіх трьох книжках жінки заможніші, мобільніші, ініціативніші і рішучіші. Саме жінки приймають рішення переїхати до своїх коханих, кидають друзів і родичів, звичний світ і… до мужа.

Що ж цього вийшло? Найкраще склалася історія у Марлени де Блазі,»Тисяча днів у Венеції», вона переїхала в Італію до коханого, і, наскільки я розумію, змогла пристосуватись до нового життя. Зробила ремонт у маленькій квартирці свого чоловіка, накупила гарних скатерок і покривал, адаптувалась на місцевих базарах і навіть підштовхнула чоловіка змінити життя, покинути роботу в банку заради давньої мрії. Коли я пишу «підштовхнула», то маю на увазі, що вона не пиляла мужа щодня, «а нащо тобі та дурна робота», а просто своїм прикладом і енергією спонукала його до дій. При цьому, у них не було все аж так гладенько-солоденько, вони довго притирались одне до одного, просто рецепт успіху від Марлени де Блазі — «бути собою», дбати про власні інтереси. Наприклад,  вона готувала для себе однієї їжу, бо хотіла їсти, а що чоловік в цей час спав — не важливо. Вона хотіла працювати кухаркою, і домовлялась про це з ресторанами, бо таке було її бажання.Врешті, вона купувала всі ті покривала, підозрюю, за власні гроші, бо хотіла жити серед красивих речей. А що? Мала чекати , поки муж заробить?

Інша відважна жінка,Корінна Хофманн, історію свого шлюбу розповідає у книжці «Белая масаи», так називається і одноіменний фільм, якого я не бачила. Якщо Марлена де Блазі переїхала до коханого у Венецію з США, то швейцарка Корінна Хофманн — вийшла заміж за воїна племені масаї у Кенії. Не хочеться мені писати «біла жінка за чорного»,відгонить расизмом, бо тут мова не про колір шкіри, а про стиль життя. Жінка залишила славетний швейцарський достаток заради примарного щастя у кенійському селі. Прожила вона там чотири роки, народила доньку, організувала власний бізнес, навіть кілька,і врешті — важко їй було,от. Коли читаю «Белая масаи», скаладається враження, що Корінна була у шлюбі з підлітком. Вона заробляла гроші, а чоловік їх тринькав. Як  мала дитина, він радів купленій машині, відкритому в селі магазинові, але все те вважав дарунком доброго чарівника, і вимагав, щоб родичів возили на базар на їх машині, а Корінна оплачувала бензин. В його уяві всі ті блага брались нізвідки, а не базувалась на праці дружини, і мабуть через це він так легко їх віддавав. Я не про гроші пишу, а про різні світогляди, дружина працювала задля добробуту родини, а  чоловік — щоб потішити племя  дармовими послугами. Книжка написана від імені жінки, але мені дуже цікаво, як чоловік сприймав отой свій шлюб, чому він погодився одружитись з європейкою. Бо з Корінною Хофманн все ясно, у тій пісеньці українській, «вона його вірно любила».

Наш сучасник Володимир Лис написав гарний роман «Століття Якова». В мене є деякі зауваження до об»єму, дуже вже тоненька книжечка як на роман, от якби їх об»єднати з «Музеєм» Оксани Забужко , а потім поділити на два, то було б якраз добре. Але не про це мова, а про мезальянс. І там він є. Описаний чоловіком. Як і всі в нашій трійці, головний герой «Століття Якова»  знайшов собі дружину з інших світів. Статки, національність, виховання, освіта, походження  все було різне у шлюбі Якова і Зосі. Знову ж таки, гроші і становище в суспільстві були у дружини. А дурноватий гонор  — у чоловіка.  Яків поводить себе  з дружиною як класичний придурок, змушує жінку жити в селі , працювати на городі, доглядати за худобою. А вона на все те погоджується, бо «вона його вірно любила». А я вважаю, що придурок він,от.

То ж який висновок ми зробимо з цих трьох історій, шановні пані і панове? По-перше, читайте книжки, вони джерело знань.По-друге, зберігайте себе у стосунках, бо ваш партнер про це навряд чи подбає. А по-третє, йдіть за покликом серця, можливо, вам пощастить, як Марлені де Блазі, бо одна з  трьох історій точно має щасливий кінець.

Один шанс з трьох — це багато.

 

Питер Мейл.Год в Провансе

Моє улюблене читання останнім часом: чужа земля плюс кулінарія. От на відміну Марлени де Блазі, тут чистий щоденник про пізнання нового краю, ніякого кохання, тільки їжа і місцеві звичаї.

Пітер Мейл  розповідає як вони з дружиною переїхали в Прованс з Англії і облаштовували свій будинок, отакий коротенький виклад сюжету. Але як він пише! Я давно мрію, щоб хтось так написав про Україну. Коли читаєш про Прованс і провансальців , то постійно думаєш, які цікаві люди. Між іншим, я впевнена, що таких диваків можна знайти в будь-якому місці, але написати про них так як Пітер Мейл,  це мистецтво.А як він пише про їжу! О!!!! Там в одному місці   описано як автор  з дружиною купували оливкову олію, а потім їли її з хлібом і помідорами, то я ледве стрималась,щоб в ту ж хвилину не побігти в супермаркет по оливкову олію. Стримали мене сумніви щодо якості товарів у наших супермаркетах, я впевнена,що такого у Провансі не їдять.:)

Книжка поділена на 12 розділів, кожен розділ — це розповідь про один місяць життя, такий собі щоденник ремонтних робіт. Бо яким би екзотичним не здавався Прованс, будівельники там такі ж як і всюди, прийдуть, розкидають матеріали та інструменти, поставлять бетономішалку і зникнуть, а ви, бідолашні господарі, мучтесь.На початку книжки ремонт будинку почався, а в останньому розділі ви дізнаєтесь, як він закінчився. Можна подумати, що Пітер Мейл пише про ремонт, ні, він пише про все, навіть про традиційну французьку форму унітазів, а вже скільки описів ресторанів і провансальської кухні…Мене найбільше дивує, як оті французи організовують свою роботу, ресторан обслуговує двоє людей, господиня готує на кухні, її чоловік  — подає страви, обом десь під вісімдесят. «Кухонный колокольчик перестал звонить, и сама мадам, улыбающаяся и раскрасневшаяся от жара плиты, вышла в зал и спросила у нас, хорошо ли мы поели. На вид ей нельзя было дать больше шестидесяти. Они стояли рядышком, и рука мужа лежала у нее на плече, а она рассказывала нам, что та мебель, что стоит сейчас в зале, это ее приданое. Они любили друг друга и любили свою работу, а мы, выходя из ресторана, думали, что, возможно, старость — это не так уж и страшно.» Отакий висновок з ресторанного опису, і ви вже зрозуміли, про що ця книжка, чому «Год в Провансе» став шаленно популярним, настільки, що читачі кинулись у Францію, відвідати славетний край  з пахощами лаванди, купувати будинки і просто пожити трішки.Бідолашний автор не витримав туристичної  навали, а книжку переклали 22 мовами і продали  4 мільйони примірників,уявляєте, скільки людей почало мріяти про Прованс? Пітер Мейл переїхав у США, щоб сховатись від туристичного буму,бо він мріяв жити у провінції, в тиші і спокої, а описавши тишу, спокій і гармонію, нагадавши своїм читачам, що в житті головне, автор знову отримав те,від чого тікав у Прованс, сучасне суспільство з шаленим ритмом життя і спробами заробити гроші на всьому.

Правда,Либрусек пише, що Пітер Мейл довго в США не протримався,зараз він знову живе у Провансі і пише книжки про Прованс. Я недавно прочитала одну, написано від імені французької собаки , називається «Собаче життя» і теж всім рекомендую.

А «Год в Провансе» можна прочитати тут:http://lib.rus.ec/b/207331

100 книжок,які….

1. Валерій Шевчук.Дім на горі

2. Валерій Шевчук.Стежка у траві

3.Михайло Стельмах. Гуси-лебеді летять.

4.Михайло Стельмах. Щедрий вечір

5. Надія Суровцева.Спогади

6.Ірина Вільде.Сестри Річинські

7.Ірина Вільде.Повнолітні діти (обидві версії)

8.Віктор Близнець.Звук павутинки

9.Віктор Близнець. Земля світлячків

10.Марко Вовчок. Маруся

11.Олександр Довженко. Україна в огні

12. Олександр Довженко. Щоденники

13. Іван Нечуй-Левицький. Старосвітські матушки і батюшки

14.Гелій Снегірьов.Набої для рострілу.Ненько моя,ненько

15.Юрій Винничук. Місце для дракона

16.Василь Стус.Листи до сина.Щоденники

17.Нецензурний Стус

18.Марія Савчин. Тисячі доріг

19.Козцькому роду нема переводу або Мамай і Чужа молодиця

20.Анатолій Дімаров.Крила

21.Костянтин Москалець. Келія чайної троянди

22. Віктор Петров.Романи Куліша

23.Улас Самчук.Волинь

24.Олег Чорногуз. Я хочу до моря

25.Оксана Іваненко. Казки

26.Уляна Кравченко.Хризантеми

27.Євген Плужник.Галілей

28.Іван Франко.Мойсей

29.Олена Пчілка.Скарб

30.Іван Ле. Северин Наливайко

 

 

Книжки, які ми вибираємо

Після деякої перерви я знову почала писати про книжки. Виникло питання — як писати? Отаке питання з серії вічних, не про що, а саме  як? З одного боку, мені хочеться максимально виписати власні враження, з іншого — не хочеться аж надто розкривати сюжет, бо інакше нецікаво буде читати іншим. Через те я люблю прочитати рецензію на вже читані книжки, співставити враження, ще раз поміркувати  над ідеями, іноді просто продовжити насолоду.

То як писати про книжки?

Я вирішила згадати, що саме мене надихає прочитати ту чи іншу книжку .

По-перше, рекомендації добре знайомих людей, моїх друзів, які знають мої смаки і  мене. Це люди ,з якими я багато років читаю одні і ті ж книжки, і я точно знаю, якщо Олеся, Наташа,Оксана кажуть «прочитай»,а ще краще —  дають книжку, то мені це сподобається. Разом з тим, є люди, з якими наші смаки не співпадають на всі сто, і рекомендовані ними книжки я читатиму з обережністю.

По-друге, відгуки у блогах. Це можуть бути як блоги читацькі, так і «професійні». Якщо мама маленької дитини напише:  «ця книжка найкраще описує реальність материнства», я запишу назву у свій читацький список . А  коли ця  сама мама про іншу книжку скаже :» Я відпочивала і раділа», то читатиму обов»язково.В ЖЖ є гарний блог журналістки з США,http://turtle-t.livejournal.com/, вона час від часупише про найбільш популярні кижки, і завдяки їй я прочитала «Тайную историю»  і кілька книг Пиколт.

По-третє, книжки у книжках. Деякі мої улюблені твори спонукали перечитати те, що читають головні герої чи на що посилається автор у своїх роздумах. Після Фаулза я читала Джейн Остін і Шекспіра,  з захоплення психологічними порадами Рейнуотер народилась любов до Анаїс Нін , а Сапковський своїм списком найкращого фентазі змусив витратити чимало часу і грошей на «Короля першого і останнього», «Дюну» , Урсулу ле Гуїн і Андре Нортон. Пишу про гроші, бо з цього списку мені мало що сподобалось настільки як «Сага про  Відьмака».

Якщо мова зайшла про списки, то ось четвертий пункт, я іноді читаю те, що знаходжу у списках «100 найкращих книг всіх часів … і т.д.». Правда, більшість з тих списків я давно прочитала, на щастя, не все.:)

Пункт п»ятий. Рецензії і огляди професійних критиків. Мелле  на Блоксі рекомендує гарні дитячі книжки, а Ірина Славінська   в «УП» пише огляди про «дорослі». Завдяки Славінській я прочитала Щигела»Зроби собі рай», і треба сказати, що ніяким іншим способом я не змогла б дізнатись про цю книжку.А от Ольга Токарчук, яку рекомендувала теж Славінська, не пішла, виявилась для мене нудноватою і передбачуваною.

Шосте. Раніше я читала книжки з рекомендованих «Космополітен». Жодного разу не розчарувалась. «Диявол носить Прада», «Щоденники няні», «Крісло русалки», «Таємне життя бджіл» — це все рекомендації  жіночого журналу. Зараз я його не купую, і давно, так що  назви модних книжок не знаю.

Сьоме. Екранізації. Після «Сутінок» перечитала усю вампірську сагу, фільм мені майже насильно всунула подруга, а книжки далі я купувала сама. До речі, наступні  «сутінкові «фільми не сподобались.

Восьме. Буваю блукаю по книгарні, візьму щось в руки, прочитаю кілька рядків — і відчуваю, що моє.Іноді дійсно моє, кохання з першого погляду, а буває,що помиляюсь, тоді «привіт,букіністи і бібліотека сільскої школи, до вас їде нова книжка».

Кетрин Стокетт.Прислуга

О, яка гарна книжка! Справжня американська література, в значенні -добротна література, коли читаєш і відчувається,що авторка писала не похапцем, не місяць-два,  а рік-три, не менше, набрала фактів і характерів, і так цікаво скомпонувала. Читається легко і , повторююсь, дуже цікаво.

Мене заінтригувало,що книга про Джексон, штат Міссісіпі. а в цьому місті колись прожила три тижні, і розуміння, що ще на початку шестидесятих там було таке страхіття, сповнює мою душу оптимізмом, може і для нас не все втрачено, в сенсі — для України.

Коротенький сюжет — молода дівчина після закінчення коледжу пише книжку, а ми за цим спостерігаємо. Не стільки за літературним процесом,  скільки за життям навколо, навколо авторки , правильніше авторок, бо це жіноча книжка і її пишуть кілька жінок, різних за майновим і соціальним статусом, але об»єднаних бажанням змінити своє життя. Для декого змінити означає вголос сказати про свої права, тут говорять ті,що зазвичай мовчали. Для того, щоб їх почали слухати ті,що досі нічого не чули.

А ще цікаво провести паралелі з «Віднесеними вітром», там така ідилічна картинка  спільної любові плантаторів і їх рабів, а  тут одна героїня каже,що на місці Мамушки запхала в ті штори Скарлетт, самі знаєте куди…:), замість того,щоб шити з них сукню.

Бонус для шанувальників громадянського суспільства: ви дізнаєтесь про роботу американських громадських організацій, а любителі вуличних акцій — ну от скажіть, як можна написати про книжку і одночасно не розказати її зміст? Я зі всіх сил стримуюсь, але що вони там зробили з унітазами… така книжка, на одній сторінці плачеш,  а на другій — смієшся. Немає банальностей, непередбачувані повороти сюжету, яскраві герої, — словом, я двічі прочитала, а може й тричі. Це у мене найкраща книжка 2011 року, а тепер хочу собі її паперовий варіант, бо я читала з монітора, так, кілька разів  і з монітора.

Марлена де Блази.1000 дней в Венеции

Про життя і подорожі.

Про відвагу до змін, змін у своєму житті. Головна героїня переїжджає з Штатів у Венецію до коханого, і описує своє життя з ним. Наче все і просто.

Правда, героям далеко за сорок, і вони люди трохи з інших світів, дуже різні, поєднані тільки коханням, а це і мало, і багато.

Тому що кохати, зустрічаючись на побаченнях, і жити з коханою людиною у маленькій квартирі, — це різні речі.Мене вразило, наскільки героїня чесна, чесна з собою, вона не приховує сумнівів і розчарувань, відверто пише про труднощі порозуміння, адже їм обом не сімнадцять, і як поєднати дві долі, коли стільки розчарувань і помилок позаду?

Книжка дуже позитивна, і надихає жити, жити щодня, не відкладаючи на завтра своїх мрій. Одразу попереджаю, читати цю книжку небезпечно. Текст настільки смачний, що одразу ж хочеться прибирати у квартирі, робити ремонт, ходити на базар, готувати смачну пасту, і — поїхати у Венецію, зустріти там італійця, закохатись у нього …і прибирати у квартирі, словом, далі все по колу.