Джоан Харрис. 5 четвертинок апельсина

обкладинка

Джоан Харрис. 5 четвертинок апельсина. Власне, кожен автор пише про щось одне,і прочитавши другу книжку Харрис я, здається, почала розуміти як вона бачить цей світ.

Щоб там не писали в рецензіях, з самого початку «5 четвертинок апельсина» мене шокували. Я небагато читала книг про другу світову війну, в яких так легко прощалась би зрада своїх. Неважливо, хто свої, хто чужі, але в більшості випадків — співробітництво з ворогом засуджується. В більшості випадків, та не в світі Джоан Харрис. 

Її герої, діти і дорослі, живуть одночасно у двох вимірах, в сучасності і в сорокові роки минулого століття. Там, в пору свого дитинства, вони досить порозважались, не розуміючи, що роблять. На їх совісті — смерті й поламані долі рідних та сусідів. Але в світі Джоан Харріс не існує докорів сумління. В її світі, побачивши левів на верхній полці, треба зі всіх сил тягнутись до тих левів, ігноруючи посуд, що перетворюється на черепки. А взявши лева до рук, треба покрутити його в руках і сказати: «»Ні, це не те, що мені потрібно», і гордо вийти з крамнички, залишивши по собі руїну. 

Персонажі «5 четвертинок апельсина» Джоан Харрис — люди зі світоглядом первісних язичників,»закохані в життя поганини», єдине, що їх виправдовує — вік. Але й ставши дорослими вони не особливо картають себе. В їх світі немає ні гріхів, ні карми, бо змінити вчора неможливо, можна тільки жити сьогодні. 

Сьогодні літня вдова повертається на ферму матері, аби жити там, де пройшло її дитинство. Вона нікому не відкриває своєї таємниці, нікому не каже, що вона — насправді дочка саме тієї жінки. В спадок від матері Фрамбуаз отримала альбом з рецептами, і, гортаючи його сторінки, вона потроху згадує своє дитинство. Тепер вона розуміє, як її мати страждала від, на перший погляд, невинних дитячих жартів, як-от таємно принесений в дім апельсин. Мама дивно реагує на апельсини, в неї одразу ж починається мігрень, і на день-два діти мають повну свободу. А мама вгамовує біль морфієм. Апельсиновий запах переслідує її всюди, вона й не здогадується, що шкірка від апельсину лежить в її подушці, покладена молодшою донькою . Діти жорстокі? Так. Діти не вміють передбачати наслідки? Так. Все закінчиться дуже погано? Так.

Пахне сливами і французькою кухнею, прекрасний світ дитинства і благородної старості, і ніяких докорів сумління. Нехай минуле залишається в минулому. Сьогодні — тільки любов.

Ось такі п’ять четвертинок апельсина від Джоан Харрис.

Джоан Херрис. Шоколад

Шоколад

Довго не хотіла читати книгу англійської письменниці  Джоан Херрис «Шоколад». Дивилась фільм, і, чесно, думала, що книга цілком відповідає екранній версії.

Знаєте, є такі випадки, після успішного кінопрокату сценарій оформляється як роман і пропонується читачам. Купуєш, починаєш читати, а там — один в один як в кінотеатрі.

«Шоколад» Джоан Херрис  виявився не схожим на екранізацію (до речі, спочатку була книжка, а потім — Джонні Деп). Книжковий «Шоколад» — абсолютно антиклерикальний твір, з першої і до останньої сторінки. Життєрадісній шоколадниці Вів»єн  у книжці протистоїть не якийсь там шанований у містечку граф, а сам місцевий кюре, який люто ненавидить все, що вибивається за рамки його світогляду.  Від фільму в книжці залишився хіба що шоколадний дух, майстерно описані цукерки, тістечка і торти, а ще — гарячий шоколад з різними добавками. Рекомендується читати з шоколадкою або в кондитерській, щоб посеред книжки не зриватись з місця і не бігти в магазин за чимось, ледь схожим на описані смаколики. Хіба що поряд з вашим домом є шоколадниця!

Що важливіше:бути добрими християнами чи бути щасливими, ось про це міркують персонажі книги , смакуючи гарячий шоколад..  Для головної героїні  Вів»єн вибір стоїть  не стільки між християнством і щастям (вона не ходить до церкви, не дотримується обрядів), скільки між свободою і щастям… Вів»єн, як і інші мешканці французького містечка ще усвідомить, що насправді вибору не існує. Можна бути щасливим  будь-де (правда, Віктор Франкл писав, що є дві безнадійні ситуації в житті:концтабір при тоталітарному режимі і невиліковна хвороба, якщо всі методи лікування вже випробувані), можна бути щасливим християнином, а можна — нещасливою відьмою-мандрівницею. Головне — не нав»язувати свій спосіб життя іншим, а собі дозволити бути собою.

 

Школа чорнявої Кави. Продовження

КОНКУРС ЕРУДИТІВ

Готував пернатий клас
Конкурс ерудитів раз.
Оточили на перерві
пташенята Каву:

— Підеш з нами?
— Не піду, з вами не цікаво, —
Каже сонно воронятко.
— З ким? – сміється солов’ятко. —

З тим цікаво, хто читає,
На екскурсії літає?
Чи цікава та лиш птиця,
Котрій в класі добре спиться? —

Дві сороки пролітали,
Як почули – реготали:
— Кава – ерудит? Потіха!
Можна луснути від сміху!

Воронятко побіліло,
Від образи затремтіло
І кричить:
— Піду я геть!
Все із вами шкереберть!  

Перепілка затовста
Й має куцого хвоста,
Солов’ята – дрібноптиці,
Жоден в друзі не годиться.

А сороки … взагалі
Не потрібні на Землі! —
Розлетілися пташата.
Обійшлись без вороняти.

Аж закашляв строгий Крук,
Мудрий вчитель всіх наук:
Перш ніж високо літати,
Вчіться приятелювати.

І строкаті, і сіренькі ,
І цибаті, і дрібненькі…
Всі ми – діти Верховіття,
Рівні у пташинім світі. —

В Кави сльози на очах,
Каже, схлипуючи, птах:
— Може, ви усі тут рівні,
Та мені немає рівні.

Я ж бо особлива птиця.
З вами геть не слід водиться.
Друзів кращих я знайду.
До побачення. Піду…

ПТАШИНИЙ «РАЙ»

Знялась птиця на крило
І майнула у село.
На подвір’я залетіла,
Між курчат пухнастих сіла.
Та малята налякались,
Всі під квочку поховались.

— Ой, рятуй, матусю люба,
Це, мабуть, курчача згуба!
Глянь, дзьобате і страшне!
Мабуть, з’їсть воно мене.

Привіталась Кава чемно.
Каже:
— Не кричіть даремно.
Здалеку я прилетіла.
Друзів тут знайти хотіла.

Дуже милі ви, пухнаті,
І, здається, теж крилаті.
Будьте ви такі ласкаві,
Розкажіть, будь ласка, Каві,
Чи харчів у вас доволі?
Чи навчаєтесь у школі? —

Квочка враз відповідає:
— Віри вам у нас немає.
Як ворони тут бувають,
То курчата пропадають.

Але ти, мале, кирпате,
Шкоди з тебе небагато.
А тому скажу, як є:
Це подвір’ячко моє!
Дружна тут живе родина —
Вся рідня моя пташина.

Курочки – мої сестрички,
Ось курчатка. Там – індички,
Каченята, гусенята.
Он курник – то наша хата.
Є там гнізда – вибирай.
Їжі вдосталь.
— Наче рай! –

Воронятко дивувалось
І навколо оглядалось:
— Ви навчаєтесь у школі?
— Ні, та маємо доволі
І поїсти, і попити,
І гнізда не треба вити.

— Хочу жити з вами я.
— А у тебе є сім’я?
— Я не повернусь ніколи,
Бо… відправлять знов до школи.

Кажуть: «Вчися!» А для чого?
Ви живете і без цього.
— Так, навчання – це дурниці,
Не потрібні мудрій птиці.

ВІДВАЖНА ВОРОНА

На подвір’я вибіг кіт
І присів біля воріт.
Роздивився, що за птах,
Та й сховався у кущах.

Вороня кричить:
— Ой лихо,
Він курча поцупив тихо!
Нумо, — мовило до квочки, —
Порахуй свої клубочки!

— Я не вмію рахувати.
— Скільки ж було їх?
— Багато.
Вороня наполягає:
— Та когось не вистачає!

Роздивилась діток мати:
— Все гаразд. Курчат … багато.

Мріяв кіт в кущах тим часом:
«Свіжим поласую м’ясом».
Та відважна наша Кава
На паркан злетіла жваво.

Зирк – курчатко кіт волоче,
Шкірить зуби — з’їсти хоче.
Закричало воронятко:
— Швидше, кури і курчатка!
За котом! Вам слід злітати —
Братика порятувати! —

Галас враз птахи зчинили —
Кудкудахтали щосили,
Ґелґотіли і шуміли,
Та злетіти не зуміли.
Як не вчитися літати,
То паркан не подолати.

Вороня одне кота
Вмить схопило за хвоста.
Цього кіт не сподівався
Озирнувся, здивувався:

— Чи бува таке в котів,
Сам сніданок прилетів!
Мабуть, я сьогодні зранку
Зайве випив валер’янки.

Поки кіт прийшов до тями,
Кава привела до мами
Перелякане дитятко.
Оточили їх курчатка,

Стали вороня прохати:
— Ти навчи нас рахувати.
— Кажеш, у птахів на волі
Діточок навчають в школі?

— Там малята підростають –
І рахують, і літають,
І співають дуже гарно.
— Дні втрачаємо ми марно.

Лиш поїсти, погуляти,
Й своєчасно лягти спати.
Ти ж розумна он яка,
Вчителька для курника! —

Тут сказала слово квочка,
Що сиділа в холодочку:
— Півень наш умів літати
І «Ку-ку-рі-ку!» співати.

Він злетить, бува, на пліт,
Та й співає на весь світ!
— Чом же більше не співає?
— У бульйоні спочиває.

Хочеш ти курчат навчати?
Ні, такому не бувати!
Я скажу тобі, як є.

Слухай, серденько моє:

Не мороч ти голову нашій дітворі!!!
Хочеш – будь учителем…
…в іншому дворі!

Повела ворона оком
На пташину ту родину,
Та й злетіла ген високо,
За паркан, на горобину.

Краще жити серед мудрих,

Розумнішим станеш теж.

Бо як поведешся з дурнем –

Неодмінно пропадеш.