«Что очень некрасивое» або фатальні жінки в українській літературі

Треба сказати, що до творчості Марка Вовчка я небайдужа з дитинства.

В Немирові наша родина рік жила на квартирі в саме тому будиночку з меморіальною дошкою, наче б то тут мешкала колись видатна українська письменниця (кажу, наче б то, бо за іншими даними, в будиночку було господарське приміщення). Я пам’ятаю, як відкривала їй пам’ятник біля школи. На пам’ятнику російською мовою писалось про «украинского писателя». Я досі дивуюсь, чому російською? В україномовному Немирові? Звідки таке вигадали ? Чим керувались? Адже до постанови 1982 року про поглиблення, поширення і підвищення ролі російської мови залишалось ще три роки.
Ще я любила Оксану Іваненко. Мама купила мені її «Казки», а потім принесла журнал «Вітчизна» з початком «Марії». Пам’ятаю, що уважно той початок читала, там все про Немирів, і згадувалось «миле село Вовчок», я тоді не знала, що тих Вовчків біля Немирова аж два, і , швидше за все, жоден не має стосунку до псевдоніма.
А потім я прочитала «Марію» повністю, і , вже старшокласницею, купила собі «Воду з кринички», повість про останні роки життя Марії. Якщо ви трішки знайомі з біографією письменниці, то пам’ятаєте, що вона несподівано залишила творчу працю, Петербург і в статусі мадам Лобач-Жученко стикалась безкрайніми просторами Російської імперії.

Ось версія Оксани Іваненко про причини цього фатального повороту долі:
«Але жінка не хотіла йти, поки не поговорить із «славетним Марком Вовчком». Невже Марко Вовчок не має серця і не вислухає її? Наче перед самими очима Марії мелькали тонкі руки в модних мітенках з дрібними оборочками. Марія бачила, як за пенсне весь час мигали очі, жінка швидко знімала його і протирала скельця — не від сліз, очі дивились уперто. Марії стало ясно — відвідувачка була переконана, що не піде звідси, доки не доможеться свого.«
Нагадую, що в той час Марія видавала журнал перекладів іноземної літератури, і пані в мітенках прийшла просити роботи.
Уява Оксани Іваненко домальовує те, що трапилось далі. 
«На яку біду саме в цю мить зайшла Надя. (Надія Білозерська, колега по журналу)
— Пробачте, хвилинку! Марусю, я зустріла Звонарьова, він просив тебе не зволікати з перекладом казок Андерсена.
— Казок Андерсена! — схопилася жінка. — Боже мій! Ви перекладатимете казки Андерсена! Ці божественні, незрівнянні казки, які я знаю з дитинства напам’ять! Ви ще не перекладали їх?
— Ні, — мовила Марія, не розуміючи, на що та наміряється.
— Будьте милостиві! Будьте великодушні! Зробіть добре діло. — Прохачка склала молитовно руки, як складають жінки в костьолах перед мадонною. — Дайте мені їх перекласти!
— Як? Адже просили мене,- щиро здивувалась Марія.
— Я знаю, знаю, ці казки не довірять абикому. У вас ім’я. У вас авторитет, а мене ніхто не знає. Хай ваше ім’я стоїть на перекладах, а зроблю я. Адже, певно, у вас і без цього невеликого перекладу є заробіток, а я, я — тут вона схлипнула, — ледь животію у злиднях. Часом я не можу купити дитині склянку молока.
— Гонорар за це буде зовсім незначний, — розгублено мовила Марія.
— Хай, хай копійки, мене й вони порятують. Певно, ви ніколи не знали, що інколи й копійки рятують! Я ж зовсім самотня в Петербурзі.
«

Далі, знову ж така , за версією Оксани Іваненко, розчулена Марія згадала, як голодувала з сином у Парижі, і погодилась віддати казки для перекладу » пані в мітенках». Правда, «щось муляло серце Марії — все вийшло якось негаразд. Але ж треба було допомогти? Чом тільки ця жінка така настирна й балакуча?»
Але не довірилась Марія своїй інтуїції, дала бідній жінці заробити і що вийшло?
Вже після виходу казок, в столичній газеті з’явилась стаття з промовистою назвою «Что-то очень некрасивое». Автор стверджував, що переклад Марка Вовчка, насправді, не оригінальний, а під її іменем надруковані раніше здійснені переклади Стасової і Трубнікової. Скандал! Сварки і з’ясування стосунків! У відчаї Марії хлопає дверима і їде з Петербурга. А про долю «пані в мітенках» Оксана Іваненко не пише нічого.
Але чому не пише? Якось дивно, що Марія віддає казки для перекладу «людині з вулиці». Як мінімум, «пані в мітенках» мала б представитись! А з якого дива вона так підставила бідолашну письменницю ? Авантюристка ? Чи тут щось інше?
Хто ж була та фатальна жінка української літератури? Я й сама дізналась про це тільки недавно, хоча вже років з дванадцять тримаю в голові історію цієї фатальної особи. Але, дивно мені, що Оксана Іваненко не зв’язала докупи два, мабуть, відомих їй факти.