Енде, Нескінченна історія

 

Книга

Всі дивились фільм «Нескінченна історія», і він їм сподобався. А я — кілька разів пробувала, і не зачепило. Перечитала різні рецензії різних людей  тут і ще тут. Виявилось серединка на половинку, хтось хвалив, хтось сварив. Але настрій був передноворічний, ціна антикризова, і я собі  купила цю книжку.

І  поринула у чарівний світ Фантазії!… А ви повірили? Що я дійсно зачитались цим твором? Я старалась. Іноді чари Фантазії діяли і на мене, але через кілька сторінок я починала згадувати, що подібне читала у Льюїса, потім нудилась довгими описами  чи дратувалась через мову. А потім — знову зачитувалась.  З цього роблю висновок:час зав»язувати з казками і повертатись у дорослий реальний світ. Інакше загрузну у Фантазії надовго.

Укранською «Нескінченну історію» переклав Прохасько, редактор Кіяновська. Саме ці люди випустили у світ цісарство Фантазію з Дитинною Царівною на чолі. Я дого думала, чому цісарством править царівна, і так і не знайшла розумного пояснення.  Мова книги своєрідна, і як на дитяче читання для всієї України, трохи ускладнена. Хоча я виросла на збірках закарпатських і прикарпатських народних казок і тільки зараз зрозуміла, що чарівне горнятко — це не горщик маленький, а чашка-кухлик. У випадку з «Нескінченною історією» сучасні діти знайдуть кілька десятків слів, аби думати над їх значенням найближчі двадцять років.

Одри Ниффенеггер.Жена путешественника во времени

Книга

«Жена путешественника во времени» Одри Ниффенгер — таке собі різдвяне читання.

Різдвяне, бо я поки я вчиталась в книгу, там вже почали святкувати Різдво. Падав сніг. Родина зібралась на великим столом на різдвяну вечерю. Запікали індичку в духовці . Катались на лижах. Дарували один одному подарунки. Кохали одне одного до безтями.

Романтична історія з присмаком фантастики. Одна зі спроб з’ясувати, що буде , коли …. Коли люди почнуть рухатись туди-сюди в часі ? І не зможуть ці переміщення контролювати, як не може головний герой книги «Жена путешественника во времени» Одрі Ниффенгер .

Він бібліотекар . Вона — дівчинка з добропорядної родини, яка зустрічає голого дядька на лісовій галявині. І роками — бачиться з ним під час його часових переміщень, аж доки не зустріне в реальному світі . Потім вони одружаться і житимуть щасливо, наскільки можливим видається щасливе життя з чоловіком, який постійно зникає.

Знову варіант книги, в якій цікавий сюжет переважає майстерність викладу. Чи це авторський прийом — стенографія навмисне переплутаних подій? Чи недоліки перекладу?

Вчитатись в книгу важко. Зате потім , десь на двохсотій сторінці ,якщо дотягнете, можна тішитись неквапною буденністю життя родини мандрівника в часі. Можна розмірковувати над природою часових мандрівок, насолоджуватись описами американських бібліотек, мріяти про кар’єру художниці разом з головною героїнею і сперечатись з її друзями про переваги і недоліки соціалізму і капіталізму.

А ще — головні герої видались мені дещо беземоційними. Наче заморожені, вони однаково стримано реагують і на радощі, і на біди. Ще старанніше вони приховують почуття й емоції одне від одного. Можливо, знання майбутнього настільки важкий тягар, що змушує до стриманості? Але чому вони не прагнуть змінити майбутнє, якщо знають його? До речі, оті заборони про зустріч з самим собою, популярні в фантастичній літературі, в книзі Одрі Ніффенеггер не діють. Мандрівник неодноразово зустрічає себе і спілкується з собою. То міг би уникнути деяких речей. Адже разом зі знаннями людина отримує можливість вибору. Чому ж нею не скористатись?  

Правда, тоді книга не була б романом про кохання. Вона була б про щось інше. Про свободу вибору, наприклад. Але чи цікаво про це було б читати численній армії шанувальників романтичних історій? 

Cтефани Майер. Гостья

гостьяКоли я розповідаю свою теорію «Марсіанських хронік» в українському варіанті, багато хто з українців мене і не розуміє, і не підтримує. Але фантасти — вони в це вірять. Бо пишуть фантастичні романи.

Одразу попереджаю: я не люблю наукову фантастику. Я не люблю історії про прибульців і окупацію Землі дивними створіннями. Не вірю в них. Фантастичні світи Сапковського для мене більш реальні і ймовірні.

«Гостью» Стефані Майер я прочитала, бо авторка отримала серйозний кредит довіри після «Сутінкової саги». Та ще ось тут знайшла про книгу гарний текст з розкішними фото. Дівчина в червоній спідниці мені настільки заворожила, що я сама незчулася, як замовила собі «Гостью» Стефані Майер в подарунок.

На обладинці була написано «Стефани Майер словно сумела соединить в этом романе черты таланта Роберта Хайнлайна и Стивена Кинга». Ой, не вірте.  Точно неправда. Нічого подібного в авторки не проглядається. Книга вийшла задовга і трохи нудновата. Без шкоди для сюжету можна було б скоротити її сторінок на 200. До речі, «Сутінкова сага «, за словами авторки,  зазнала чималих скорочень. І це пішло на користь.

Шкода, що редактори «Гостьи»  вирішили не економити папір і ліс не вберегли… Хоча сюжет мені сподобався. Правда, він не з Хайнлайна, а з Бредбері, з «Смаглявих і золотооких». Про неймовірно розвинених розумних прибульців, які обрали Землю місцем для своєї колонії. Прибульці сповідують ненасильство, їм не властивий дух суперництва, а життя побудоване як за комунізму, того самого, що мав початись в 1980 році, о 6 ранку, якщо вірити талановитому радянському фантасту Микиті Хрущову.  «Затея не удалась, за идею — спасибо».

Ідею використала Стефані Майер в «Гості».

Тільки оті прибульці, при всій свої цивілізаційності мають малесенький гандж: вони оселяються в людських тілах, витісняючи людські особистості . Але — голос Рідної Землі, така штука,  яку ніяка цивілізація не переможе.

Стефані Майер вигадала мій улюблений кінець книги: свої і чужі помиряться і разом варитимуть холодець на поминках за прабабою. Якби не надмір слізних епізодів а-ля Дяченки (вони мене вб»ють, ні не вб»ють; ти думаєш, ми хочемо тебе вбити, а ми — не будемо тебе вбивати,  мені стало страшно, я тремтіла, що вони зі мною зроблять…і так сторінок на триста,; чесно, Марина з Сергієм цю історію описали б краще) , я б перечитала б текст ще зо два рази. А так — вибачайте.

А ви —  читайте, читайте, «вам зачтется, что гадать нам, удалось, не удалось…»

Стефані Маєр. Світанок

маєр

«Боже, чем я всю жизнь занимаюсь…» думав герой Аксенова на останній сторінці роману «Острів Крим».

«Боже, що я читаю! — думаю я, гортаючи сторінки блога «Хата-читальня». Ніде правди діти, інтелектуальним моє нинішнє читання не назвеш. От вчора закінчила четвертий том Вампірської саги Стефані Маєр. Називається «Світанок». Мені сподобалось.

Короткий зміст:

Родила царица в ночь, не то сына, не то дочь, не мышонка, не лягушку, а неведому зверюшку…Белла вагітна, а хто народиться — невідомо. І ким воно стане — теж невідомо.

Вампірський клан Каленів мобілізується, аби допомогти вагітній Беллі (вона поки що людина) . Вовкулаки сваряться, бо Джейкоб хоче допомогти Беллі, а інші — бояться її дитини. Чарлі в шоці від  усього цього, і благає не посвячувати в подробиці.

Спочатку було трохи нудновато, а потім — втягнулась. Особливо коли появились румунські вампіри. Колоритна парочка просиділа тисячу років в темній труні , і вилізла з неї, аби позмагатись з Волтурі. Бо саме Волтурі колись позбавили їх влади.  Ще там буде купа різних екстравагантних вампірів, і мої улюблені Волтурі теж  приїдуть, Арно і Гай, і третій брат.

А кінець — непередбачуваний, як завжди. (Коли Белла з Едвардом побралися, Каллени їм подарували гарненький будиночок, на садибі. А медовий місяць вони провели на острові. Дуже романтично)

Корнелия Функе.Чернильное сердце

Сердце «Чорнильне серце» Корнелії Функе — добра історія про книжкових маньяків. Є, знаєте, така література: книги про книжки. «Тринадцята легенда» Діани Сетерфілд, «Матильда» Роальда Дала — в них оповідається про диваків і дивачок, які понад усе в світі люблять читати. Знаю, знаю, сама така. Немає більшої радості, ніж заглибитись в чудову історію і забути про буденність сьогодення.

Меггі і Мо, донька і батько з «Чорнильного серця», справжні книжкові фанати. А ще — тітонька Елеонор. Ця поважна дама все віддасть за рідкісну книгу.   Дівчинка Меггі має нагоду познайомитись з тітонькою Елеонор, бо одного разу в їх будинок приїхав незнайомець і Меггі з татом мусили виїхати до тітки. Дівчинка відчуває, що щось страшне вторглось в їх життя.  Страшне і дивне. «Чому тато ніколи не читає тобі вголос?»- питає незнайомець, мандрівний фокусник Пильнорук. Дійсно, чому? Невже тато Меггі вміє оживляти книжкових персонажів?

Ви розумієте, про що йдеться? Ви теж поринали в книгу з головою, і дійсно бачили своїми очима острів скарбів чи подорож по лісах Америки , страту Овода й камеру Монте-Крісто, ви зачитувались настільки, що втрачали відчуття реальності… А тепер уявіть, що книжкові герої ожили і переселились в реальний світ, як це відбувається  на сторінках «Чорнильного серця».

Кожен людський талант одночасно і кара, і благословіння. Про це ще Стругацькі писали , в «Трудно быть богом». Був там напівбожевільний винахідник, вигадає м»ясокрутку, щоб фарш крутити, а її до ката несуть, бунтівників допитувати. Тато Меггі, з даром оживляти, приводить в наш світ не тільки фей, прегарних метеликів, але й справжніх монстрів, яких не дай Бог  зустріти  на своїй дорозі.

Та коли ми разом, разом з родиною і друзями, всі вузли розплутаються. Меггі, Мо і Елеонор знайдуть сили, аби побороти Зло . В цьому їм допоможуть книги, головні герої «Чорнильного серця».  До речі, тільки позитивні персонажі люблять читати, розбійники не те, щоб не любили книжки, волею їх вожака, вони неписьменні.

«Чорнильне серце» Корнелії Функе.  Дійсно чарівні історії, мова настільки соковита,  що в якийсь момент я почала відчувати те ж, що і  герої книги.  Разом з Меггі, яка вблагала тата почитати їй щось нейтральне, щось таке, звідки не вискочить монстр чи розбійник. Нейтральне — це вірш. Тато читає, і Меггі відчуває, як в кімнаті запахло перцевою м»ятою. «И он заполнил тишину словами. Длинные и короткие, остренькие и мягкие, мурлычущие и воркующие, они, подчиняясь его голосу, охотно слетали со страниц, танцевали по комнате, рисовали картины из цветного стекла и щекотали Мегги шею».

Я їхала в електричці, пахло перцевою м»ятою, як в «Чорнильному серці».

Я знову читала книгу, «где нет ничего про нас».

 

Софи Кинселла. «Богиня на кухне», або мрія дауншифтерки…

Кинселла

Якщо ви хочете почитати щось легеньке і оптимістичне, а Буквар і Азбука давно зачитані до дір…

Якщо у вас препоганий настрій, купа роботи і просвітку не видно…

Якщо ви маєте вільних кілька годин для відпочинку, або їдете в потязі/летите в літаку/ стоїте в черзі за шенгеньскою візою в польскому консульстві у Львові…

Сміливо беріть з собою Богиню на кухні»Софі Кінселли ! Ви забудете про всі незручності навколишнього світу. Таке смішне її письмо.

Кінселла пише легко і захопливо. Наче в її книзі все правда, але такий поворот сюжету, направду, буває тільки в книжках. Чи в модних нині спільнотах дауншифтерів. Успішна молода яппі залишає свою високооплачувану роботу, і наймається служницею до родини недалеких нуворишів. Вірите??? Ні???  А хіба в книгах має бути все як у житті?

Успішна молода яппі, яка настільки закручена своєю кар»єрою, що розучилась робити елементарні речі.Розучилась відпочивати, мріяти і бити байдики. Розучилась кохати і святкувати день народження. Розучилась жити… Ви в це вірите? Дуже знайома картина. Ми ж щороку дивимось «Иронию судьби», а там Іполіт декламує «Разучились лазить в окна к любимім женщинам !» Ох, розучились.

От ця молода жінка, працівниця престижної юридичної фірми, щось там наплутала в цифрах , плюс інтриги колег, плюс випадок — і вона вже  в економках, вчиться куховарити. Розкішні описи уроків кулінарії .Комічні ситуації на кухні і в пральні. Серйозні роздуми про синицю і журавля. Найкращі з читаних за минулі роки еротичні сцени в свійських зарослях малини. Майже, як у Антонича .»Йде дощ малин, лежиш слухняна й гола, за смерть сильніше лиш кохання».

Софі Кінселла написала казку про Попелюшку навпаки. Її героїня міняє палац на сільський котедж. Можна моралізувати, що справа не в тому, де ти живеш, а в тому, як ти живеш… Але жити в сучасній цивілізації стає все складніше. Скільки б винаходів для полегшення життя не створили люди, робочий день все одно триває вісім годин і більше, а гарантовану законом відпустку має невелика спільнота бюджетників. Забігавшись як бідна білочка, на  різних роботах і підробітках,  ми дивимось крізь мутне скло міських офісів на далекі села, і мріємо, як героїня Софі Кінселли, покинути все і поїхати кудись далеко…  А поки — попрацюємо ще трішеки, щоб купити собі її  нову книжку.