Джин Дюпро. Город Эмбер

ембер

Історія про загублене місто Ембер в трьох книгах, з яких я прочитала дві. Коротко: як вижити після глобальної катастрофи в повністю керованій громаді.

Мешканці Ембера, підземного міста, живуть в умовах воєнного комунізму. Професії для молоді обираються шляхом жеребкування, речі поступово зникають з крамниць, гасне світло і жити стає все складніше і складніше. Ніхто не здогадується, що місто просто вичерпало свій ліміт існування. Поселення було розраховано на певний проміжок часу, і «ваше время истекло».  Час рятуватись, і, як завжди буває, хтось прагне вижити за рахунок сусідів, а хтось — співчуває і готовий жертвувати собою.

Головні герої «Міста Ембер» Джин Дюпро  — підлітки Ліна і Дун шукають шлях до порятунку, простіше кажучи — вихід . Звучить просто, а насправді, перефразуючи Н.Трауберг, легко ходити по воді, коли не знаєш, що під тобою безодня. А йти з усвідомлення безодні під ногами… Трішки інша хода . Підлітки не знають про безодню, вони відважні і впевнені в своїх прагненнях. Їм допомагає юний вік і віра в щасливий кінець. А в цілому Ембер — місто депресивне, його мешканці переважно теж не знають про безодню, і про вихід — не здогадуються. Більше того, вони впевнені у відсутності виходу. І, звичайно, є там мер, який знає набагато більше про входи-виходи-переходи, і, як то часто буває в житті, намагається використати своє знання виключно для власної користі. Щоб прожити довше і ситніше. Цікаве запитання: якби вам пообіцяли ситне життя, але без сонячного світла, ви б погодились?  А чи проміняли б свій спокій на невизначеність завтра, але в інших, більш яскравих барвах ? Чи повели б за собою сусідів, по воді акі посуху ?  Дорослі роздуми над дитячими текстами.

А потім, коли мешканці міста Ембер вийдуть до сонця, і все нарешті скінчилось, почнеться нове життя з новими проблемами. Бо тільки в книжках і фільмах після слова «кінець» нічого не вібувається. А в житті — настає новий ранок і потрібно готувати щось на сніданок. Про це друга частина трилогії, назвається  «Люди Істри». Мені друга частина навіть більше подобається. Вона про буденність, майже без подвигів, зате з сільськогосподарськими роботами.А я люблю читати про щоденне життя, такі собі гесіодівські труди і дні. Через це в дитинстві зачитувалась робінзонами різних видів, а зараз — смакую мемуари.

В другій частині трилогії герої Джин Дюпро зрозуміють, що втекти з підземного міста простіше, ніж навчитись спілкуватись з чужими і жити разом. Для мене книга є своєрідним посібником з громадянської освіти і місцевого самоврядування для дітей. Бо боротись з драконами  дітям є де навчитись, а от спілкуватись з мером міста, розуміти, за якими принципами має жити громада, — таке в дитячих книгах знайти важче. А дехто може так і не зрозуміти, що міські урядовці, з якими доводиться мати справу сучасній людині, мало чим відрізняються від драконів, хіба що луски не мають!

Книга Джин Дюпро  читається  легко, на одному подиху. Дітям від 10 років  і до плюс безмежності рекомендую.

Ева Ибботсон. Мисс Ведьма

міс відьмаКазково-відьомське читання продовжується. На цей раз — Єва Ібботсон, англійська письменниця, яка пише про пригоди злого чарівника Аррімана. Він, бідолашний, втомився від темної магії і вирішив передати комусь своє магічне ремесло. Найкращим претендентом мала б стати дитина пана чарівника. Але, от лихо, виникло дві проблеми. Перша — Арріман парубок, і друга — женитись він може тільки на відьмі. Починаються пошуки гідної нареченої. Майбутня дружина злого чарівника має бути найкращою відьмою на районі. За порадою свого секретаря Арріман влаштовує конкурс на звання «Міс Відьма», в якому кожна з претенденток продемонструє свої магічні здібності.

Єба Ібботсон майстерно описує відьом-претенденток і їх злу магію. Є серед відьом донька русалки,а ще — кумедна старенька відьма, яка за кожної нагоди перетворюється в кавовий столик. Є недоладні сестри-близнята, а є зловісна інтриганка Олімпія, з намистом з людських зубів на шиї. Але ж відомо, всюди, навіть серед найтемніших чар, знайдеться хоча б крихта добра. Біла відьма Беладонна теж бере участь у конкурсі. Вона закохана в Аррімана, але може практикувати виключно білу магію, тобто — сухі галузки перетворить в троянди, але троянди в змій — ніяк.

В численних описах злих чар авторка змогла дотриматись золотої середини; не вдаючись до моралізаторства, вона тонко і ненав»язливо показує, як навіть найлихіші наміри можуть призвести до добрихнаслідків, а найвправніша чарівниця все одно не зможе керувати природою,  не спитавши дозволу у дерев чи морських істот. І взагалі, треба поводити себе ввічливо, бо інакше ніякі чари не допоможуть. Тут напрошується цитата з «Попелюшки» Шварца, пам’ятаєте, ніякі зв»язки не допоможуть зробити ніжку маленькою, а серце — великим. Щось подібне хоче сказати дітям і Єва Ібботсон в казковій повісті «Міс Відьма».

Шкода, що українською мовою книгу не перекладено.

 

Маргарет Юрсенар. Спогади Адріана

Нарешті взялась прочитати книгу, яку рекомендував наш викладач з історії середніх віків. Нічого не пам»ятаю про Адріана, ні про період, якого стосуються події у книжці. Пам»ятаю тільки добре поставлений голос викладача, який вимовляє «Маргарет Юрсенар. Спогади Адріана»,а я ретельно конспектую.

В інститутській гонитві було не до цієї книжки. Потім кілька разів вона мені потрапляла на очі в книгарнях, але зупиняла ціна. А вчора я знайшла її у прекрасних дядьків-букіністів, які влаштували імпровізовану набережну Сени недалеко від нашого будинку. Гарна погода, і вони викладають книги щодня. А я щодня переглядаю репертуар в пошуках новинок. Іноді купую, іноді — жаба давить, чи вмовляю себе, що книжок у мене і так досить. Я вже знайшла у  них кілька зачитаних-загублених найменувань з власної бібліотеки і стішилась, бо тепер маю комплект. А які краєзнавчі видання, накладом в 700 прим. у них трапляються!

А Маргарет Юрсенар дісталась мені за 5 гривень. Де ще ви бачили таку ціну на книжки?

Марина та Сергій Дяченки. Королівська обіцянка

В мене особливе ставлення до Дяченків. Перше, що я прочитала, була «Відьомська доба» в українському перекладі, навіть не перекладі, а переспіві . Але навіть якісний переклад/переспів не зміг відбити присмак садомазохізму , який є чи не в кожному творі подружжя. Кажучи словами Горіна, Дяченкам обов’язково потрібно вбити людину, аби довести її право на життя. І не просто вбити, бажано запхати в яму зі зміями, катувати, віддати вампіру для виконання вироку, дракону на сніданок, морському чудовиську задля порятунку королівства, врешті шантажувати здоров’ям родичів, — зате в кінці чекатиме щастя. Так і хочеться заволати:» психіатра сюди, психіатра!», а потім згадуєш, що психіатр це все писав, і заспокоюєшся. Відбиток професії, всього-на-всього.

Тому я з обережністю ставлюся до дитячих книг Дяченків. На щастя чи на жаль, дитиною я їх не читала. Доводиться тепер надолужувати. Тому що карантин, тому що похмура погода, тому що ціна божеська, тому що книжка випадково знайдена в маленькій книгарні. І нічого кращого за співвідношенням «ціна/якість» там не знайшлося.

Отже, «Королівська обіцянка», друга частина пригод школярки Ліни в королівстві Оберона. На цей раз Ліні потрібно допомогти королю виконати його обіцянку: знайти женихів для п’яти принцес. Я розумію, що маячня повна, але ж король пообіцяв ! Тепер Ліна, за сумісництвом, маг дороги у цьому королівстві, вирушає в інший світ шукати тих принців.

Для полегшення пошуків їй дають супровід: людожера Уйму. Правда, він людей не їсть. Крім своїх ворогів. Є там ще некромант Максиміліан, принц-саламандра, принц-деспот і зернятка правди. Якщо з»їсиш — говоритимеш тільки правду, інакше буде дуже боляче. 

Останнім часом я все шукаю пшеницю поміж куколю. В не дуже цікавих для мене книжках знаходжу поживу для роздумів. В «Королівській обіцянці» такою поживою стала розмова Ліни і Уйми про особливі лідерські якості короля Оберона. Людожер Уйма пояснює Ліні, що людей  не їв. Він їв ворогів. «Вороги — це вороги. Їх готові з’їсти. І танцювати на їхніх могилах». А король Оберон для Уйми загадка. Бо в Оберона немає ворогів. Це його слабкість, і його сила. Ліна дивується, як немає ворогів? Адже кочівники, пірати та інші нападають на королівство. Але Уйма вперто стоїть на своєму.:» У нього — немає ворогів. Немає нікого, кого б він з’їв. На чийому трупі хотів би пострибати». 

З недоліків книжки назву переклад. Умовно її можна вважати книжкою, виданою українською мовою. Але насправді це книга російська. Де б не відбувались події, в королівстві Оберона чи в інших світах, невідомий людству перекладач чи самі Дяченки зробили все, аби наситити книгу російським колоритом. Я перепрошую, а де ще можуть розповідати про «батяню некроманта», окрім російських просторів ? Шкода, я не читали з олівцем, аби записати всі ці умовно українські слова. Я мовчу про фразу «буряк просапувати», бо в Україні сапають «буряки», у множині. А в Росії «свеклу», в однині. Я мовчу, бо тут зі мною ще можна посперечатись. Але в багатьох інших випадках редакторам варто було б трохи помізкувати над пошуками українських відповідників, а не писати перше-ліпше слово зі словника.

Роальд Дал. Матильда і її список для читання

На перших сторінках мене вразив список прочитаних Матильдою у 4 роки книг. Нумо, дорослі, перевіримо себе.
1.»Ніколас Ніклбі» Чарльза Дікенса
2. «Олівер Твіст»
3. «Джейн Ейр», Шарлоти Бронте
4. «Пиха й упередження» Джейн Остін
5. «Тесс із роду..» Томаса Гарді
6.»Назад у землю» Мері Веб
7. «Кім» Редьярда Кіплінга
8. «Людина-невидимка» Герберта Велза
9. «Старий і море» Ернеста Гемінгвея
10. «Галас і лють» Вільяма Фолкнера
11. «Грона гніву» Джона Стейбнека
12. «Добрі друзі» Дж.Б.Прістлі
13. «Брайтон Рок» Грема Гріна
14 «Ферма» Джона Орвела

Далі писати про книжку не буду, це вже зробила Melle. А я собі завела категорію «Читальня на Блоксі», щоб писати про цікаві книжно-читальні блоги.  В тісних рамцях нашого блоксівського партнерства.

 

Служниці, принцеси і королеви

Служанками драконы не интересуются, принцесс драконы едят, с королевами драконы дружат.
Потому что служанки драконами не интересуются, принцессы их боятся, а королевы их приручают.
Служанки, даже хорошенькие, считают себя дурнушками, принцессы, даже уродливые, считают себя красавицами, у королев так и не выдалось времени толком рассмотреть себя в зеркало.
Служанку можно не заметить, принцессу нельзя не заметить, королеву нельзя не заметить, когда ей это нужно.
Служанки покорны, принцессы своенравны, королевы дисциплинированны.
Служанки хотят получить похвалу, принцессы – внимание, королевы – опыт.
Служанки сносят унижения, принцессы мстят за них, королеву унизить невозможно.
Служанки любят, принцессы позволяют себя любить, королевы не задумываются – кто кого.
Служанки всё понимают и терпят, принцессы понимают только то, что хотят, королевы всё понимают и уходят.
Служанки не умеют требовать, принцессы не умеют ждать, королевы знают, что всему свое время.
Служанки не хотят взрослеть, принцессы не хотят стареть, королевы знают, что всему свое время.
Служанки видят мир в черном цвете, принцессы – в розовом, королевы – в черном, розовом и всех остальных цветах.
Со служанками легко, с принцессами сложно, с королевами, по крайней мере, интересно.
Быть служанкой сложно, быть принцессой легко, быть королевой, по крайней мере, имеет смысл.

Виктория Хислоп. Возвращение. Танец страсти

Танец страстиПодруга вручила мені книжку Вікторії Хислоп зі словами:» іспанські танці і громадянська війна». Я мужньо взялась читати. Іспанські танці — згодна, описано майстерно, але я не фанатка, і здалося мені, що сюжет трохи затягнули, чи прискорили. Бо там сім’я, купа дітей, всі мають свою життєву дорогу, але описані якось однаково, чи що. Однаковість не у поведінці героїв, а в словах, якими авторка про них розповідає.

Але цю книжку я рекомендую до читання, попри деяку мильність сюжету. Не через танці, а через громадянську війну в Іспанії. Я знаю не так багато книг на цю тему, якщо чесно, крім Хемінгуея і біографії генерала Лукача нічого не згадаю. Зате в Україні модно посилатись на досвід Іспанії в дискусіях про збереження пам’яток тоталітарного режиму. Наче б то в Іспанії однаково шанують і зберігають пам’ятки Франко і могили його жертв.

От про це я точно можу сказати: фігня. Простори СНД — єдині і неповторні в збереженні тоталітарних пам’яток в наче б то демократичній країні.

Якраз Вікторія Хислоп розповідає, у художній формі, про той знаменитий меморіал, який будували політичні в’язні на забаганку Франко. Це не меморіал примирення, як нам іноді намагаються подати. Це ще один приклад приниження і повільного фізичного знищення людей з іншими політичним поглядами. 
«- Похоже, что Франко отправит нас домой на Рождество, — сказал Антонио. — Мы здесь уже около года, верно ? И гора все такая же, как и тогда, когда мы приехали!
Он был прав. Пройдет двадцать лет и понадобится двадцать тысяч человек, прежде чем монумент будет закончен.
Каждую неделю умирало много рабочих, они погибали во время взрывов, их раздавливали камни или убивал электрический ток. Большинство из тех, кто работа в горах, подстерегала ужасная болезнь:когда они сверлили и били лопатой по горной породе, в воздух поднималаь пыль, и, хотя они прикрывали лица масками, микроскопические частицы кварца все равно оседали в легких»
.

Як люди змогли жити в таких умовах? «Для меня важно оставаться человеком. Мое сопротивление фашистам состоит в том, что я иду с ними, улыбаюсь, показываю им, что они не могут поймать мою душу, мое естество.«- каже один з будівничих меморіалу. Він виглядає як бідний старий робітник. Навіть одяг, в який він вбраний, йому не належить. 

« — А чем вы занимались до …этого? — спросил Антонио.
— Я профессор философии в Мадридском университете, — без колебаний ответил он, намеренно используя настоящее время.
» 

В післямові Вікторія Хислоп пише, що в 2007 році в Іспанії був прийнятий закон «Про історичну пам’ять». Закон засуджував диктатуру Франко і заборонив будь-яку символіку, що нагадує про режим Франко, на громадських спорудах. «Был отдан приказ демонтировать памятники, возведенные в честь Франко. Также признавалась незаконность преследования противников Франко во времена его диктаторского правления.» 

Ідея мирного співіснування пам’ятників катам і жертвам живе тільки в головах деяких українських і російських політиків. Але в Іспанії — все інакше. 

Шарлин ХАРРИС. МЕРТВЫ, ПОКА СВЕТЛО

Період вампіризації продовжується. Від Стефані Маєр плавно перейшла до Шарлін Харріс, починаю читати її вампірську епопею, про вампіра і цнотливу телепатку. Я думала, що дія відбувається в Новому Орлеані, а я до цього міста небайдужа.
Енн Райс поселила в Новому Орлеані своїх відьом, і , як на мене, описи старовинних садиб, — найкраще , що є в її відьомській епопеї. Бо про вампіра я не осилила.

Перше розчарування — ніякого Нового Орлеану. Я б це пережила. Якби було майстерно написано. Особливо авторці не вдаються діалоги. Як головні герої можуть порозумітись при такому «багатстві слів» — залишається загадкою.

Зате Шарлин Харрис вдалося вигадати оригінальне тло розповіді — особливий світ, в якому живуть поряд люди і вампіри. Щоб вампіри не перекусали всіх до смерті, налагоджено виробництво синтетичної крові, яку вони можуть отримувати в найближчій поліклініці. Найбільше мене потішило, що безсмертних вампірів можна використовувати як історичне джерело, вони ж живі, тобто мертві,  свідки подій кількасотлітньої давності. Ось у Шарлин Харрис вампір розповідає подробиці свого життя часів громадянської війни у США, і бабуся нашої цнотливої телепатки щиро втішена, тепер вона, бабуся, зможе переповісти цю історію на засіданні місцевого краєзнавчого клубу.
Оце і все, що я можу написати про книгу Шарлин Харрис. Можна, я її не буду дочитувати? Нецікаво мені, що там трапиться  далі. Хіба в поїздку взяти?

Джоди Пиколт.Чужое сердце

Чужое сердце

Якщо ви читали «Зелену милю», або дивились фільм, то спочатку так і подумаєте, що авторка списала сюжет у Кінга.
Я скажу так: авторка творчо осмислила сюжет Кінга і витворила щось своє. Не таке яскраве, як «Зелена миля» , але й не зовсім посереднє.
Що подобається у Піколт — соціальна спрямованість. Вона пише не про абстрактне життя, а про те, що може зачепити будь-яку людину. Наприклад, існування смертної кари. 
Я почала пишатись тим, що в Україні таке явище відсутнє. Але прихильники смертної кари зможуть багато дізнатись про те, як це відбувається насправді. Що насправді людина може більше десяти років після винесення вироку чекати самої страти. Що стратити засудженого коштує шалені гроші, і для цього навіть додаткові будівлі будують.

А ще — ця книга про месій. Останнім часом я все читаю про месії, то Йєна Пірса, тепер — у Піколт. Так виходить, що навіть найщиріші шанувальники Святого письма все одно не готові до зустрічі з месіями. Тобто, в Бога люди вірять, але віра ця — в тісних рамках, витворених за тисячі років європейською цивілізацією.. От звідси і до сюди — це правильно і можливо, в межах засвідченого і канонізованого, а на 5 см вбік — навіть, якщо на очах, і якщо все зрозуміло, — не може цього бути. Бо не може бути взагалі.

А сюжет — нічого нового, когось судять за вбивство, хтось чекає на трансплантацію серця, хтось шукає себе, а ще хтось — Бога. Читати цікаво, попри похмурість сюжету, чорнухи у Піколт не знайдеш. Дещо вийшло аж занадто передбачуване, як на мене, а дещо авторка розкрила тільки на останній сторінці.

http://www.bookclub.ua/catalog/books/pop/product.html?id=12344