Линн Эндрюс.Полет седьмой луны

— Чогось такого мені не вистачало останнім часом
— Останнім часом? Дні, місяці, роки?
— Я постійно кудись спішу. І не встигаю.
— Я теж. Я навіть перестала проводжати тебе на тролейбусну зупинку. Пам»ятаєш, як ми співали, чекаючи тролейбуса «Ходить по воде вдвоем»?
— А тепер — не встигаємо.
— Невже тоді в нас було більше часу? Робота з «дев»яти до шести». Я ще шила.
— Я вчилась в університеті,  а вечері ми ходили на курси англійської.
— Ти постійно щось читала і просила мене приносити книжки.Ще і ще 
— А тепер — не встигаю.
— Я теж.
— Ти пам»ятаєш цю книжку? Про матушку-трєщотку?
— Щось про весільний капелюшок?
— Весільну корзинку.І навчання у шаманки . Вона мала вкрасти весільну корзинку.Там ще був такий епіграф, я його постійно перечитую, але зараз не згадаю. Вірш. Там було про душу.
— Я пам»ятаю щит.Вона робила щит.
— Для захисту. В неї була уражена енергетика, їй потрібен був захист від чаклуна, в якого вона вкрала корзинку.
— От про щит я пам»ятаю, а більше нічого.
— Там щось було про пізнання і розуміння себе, і коли людина зустрічається сама з собою, і йде своїм шляхом, вона захищена. Як писанки писати, важливий не стільки малюнок, стільки процес писання. Що думаєш, що вкладаєш. тільки ми пишемо писанки, а вони робили щити.
— Що, по суті, одне і теж.

Розмовляючи, ми дійшли до тролейбусної зупинки, і в секунду начарували тролейбус. Колись ми годинами вправлялись тут у візуалізації тролейбусів. В ті дні, місяці, роки, коли я ще пам»ятала про щит і шаманку, писала писанки, і не плакала, читаючи вірш Хільди Дулітл. Той самий епіграф до «Полета седьмой луны»

Если взять луну в ладони
и повернуть ее
(тяжелое, тусклое блюдо),
то окажешься здесь;

если поднять высохшую водоросль с песка
и повернуть ее,
то увидишь яркий янтарь,
твои глаза

выглянут, как и прежде
(ты не помнишь)
когда поворачивается моя душа,
проникая на обратную сторону 
всего:листа шалфея и кизила, крыла
ночной бабочки
и пушинки одуванчика,
сокрытой в земле.

Джоди Пиколт. 19 минут

19 минутЯкби не Інтернет, ніколи б не читала. Просто принципово не купувала б цю книжку, вважаючи її «чорнухою», написаною для лоскотання нервів читачів, і тільки.

Коротенький сюжет : підліток почав стріляти в своїх ровесників просто в стінах школи. Кілька дітей загинули. А потім — дорослі почали думати, чому так сталося.
Воно було б чорнухою, якби смакували деталі і майстерно описували б ріки крові та муки нещасних дітей. Було б, але книга не про це. В численних історіях про маньяків якось не принято думати, як жили їх мама і тато після всього.
Як жили їх вчителі. Друзі. Сусіди. Ті, хто не став жертвою безпосередньо, але теж страждає.
Незважаючи на страшний сюжет, книга вийшла світла і спокійна. Вона починається зі стрілянини, з того, чим мала б закінчитись. А далі — розповідь про те, як  жили до і після мешканці невеликого американського містечка. Розповідь про те, чому підлітки стають маньяками.

Володимир Леві колись сказав, не дослівно цитую, але суть така: терористичний акт — це повідомлення. Люди, які його роблять, не мають іншої можливості висловитись.

Як не мав її головний герой цієї сумної і правдивої книги.

«Школьные годы чудесные»  на фоні «Однокласников ру» затьмарили простеньку істину — не для всіх життя в школі є чудесним. Не для всіх дитинство — щаслива країна з казками і пригодами, які закінчуються добре. Дехто, не через свою вину, бо в чому винна дитина, і навіть не через неблагополучну родину, бо в головного героя є  нормальні батьки, достаток і всі умови, і навіть не через поганих друзів чи вчителів… а через що ? ніхто не каже точну відповідь, просто небо падає на землю і вже не рухається, створюючи особливий темний світ  для однієї конкретної дитини, яка починає жити в суцільній темряві на фоні загального щастя.

Поки син живе в світі без неба, тато  викладає в університеті курс «як стати щасливим».

І чи можна дати цьому раду? Читайте і думайте, особливо, якщо в родині є школярі.

http://www.bookclub.ua/read/djody/minut/

 

Стефені Маєр. Молодий місяць

Короткий зміст такий:

Белла виходить на галявину, а там — вампір . Красівий-красівий, і тільки прикидається добрим. Він їй каже лагідним голосом:

— Я тебе з»їм.

А Белла йому:

— Не їж мене, будь ласка.

А він їй:

— Це буде швидко і не боляче. Бо інакше тебе з»їсть Вікторія, довго і з видибеньками.

Белла розстроїлась, і  вже приготувалась стати котлетою, а тут на галявину вискочило п»ятеро вовків. І всі — на вампіра.

А вампір — давай тікати.

І Белла теж.

Так вони бігали одне за одним, вампіри — за Беллою, вовки — за вампірами, Белла  — за своїм коханим вампіром-вегетаріанцем аж на 412 сторінках книги Стефені Маєр «Молодий місяць». Нагадую, гарне читання для поїзда і пляжів.

 

Стефані Маєр. Сутінки

Якось мене ця вампірська сага надихнула. Знаєте, добра дитяча книжка, як виявилось. Про те, що не варто коритись обставинам, і навіть якщо ти народився вампіром, можна навчитись жити як людські діти.

Про те, що час краще використовувати для власного розвитку. От головний герой-вампір за свою сотню років життя навчився досконало грати на роялі, а міг би все за людськими дівчатами бігати.

Про те, що самопожертва  настільки звичайна річ, що навіть не обговорюється, а добро переможе зло, і це теж не обговорюється.

І загалом, я серйозно задумалась над тривалістю людського життя.  Можна продовжити  хоча б років до  двохсот. Як ельфи у Сапковського, пам»ятаєте, вони живуть довго-довго, майже вічно. Але вони смертні.

Можливо, ми даремно здаємось хворобам і стресам ? Можливо, люди жили б довше, якби могли в це повірити ?

А сьогодні я купила другу частину саги. «Молодий місяць».  На перших сторінках вампіри дружно виїхали в інше місце. А Белла залишилась сама. Який жах ! Які випробовування для бідолашної дівчинки. Думаю, до кінця книжки вони повернуться.

P.S. В студентські роки чула пісеньку на мотив «Милая моя, солнышко лесное» .Майже про вампірів, тільки там дівчинка тужила за Бабаєм.

Бабушка в детстве пугала меня Бабаем,

Меня Бабаем

В лес , -говорила она , не ходи,

ни одна, ни вдвоем

Встретит Бабай и сразу потащит в кровать.

Мы побежали со Светкой Бабайку искать.

Припев:

Милый мой Бабай, солнышко лесное

Где в каких краях встречусь я с тобою ?!

 

Перст указующий

Випадково надибала на просторах Інтернету  «Перст указующий» Йена Пірса .

Спочатку пробувала читати з монітора. Текст виявився задовгим і заскладним для такого читання. Описи середньовічних наукових експериментів  і філософських суперечок хочеться смакувати  у зручному кріслі під теплим пледом, а не під акомпонемент гудіння комп»ютерного. І  я наважилась — купила собі товстеньке паперове першоджерело.

Я ж не читала аннотацію. Поки вгризалась в текст першої частина, думала собі, що це роман про  наукові винаходи , наприклад, про те, як винайшли спосіб переливання крові. І хто там був перший. А між іншим, в аннотації було чітко написано — чотири історії про одну подію.

Чотири різних версії.

Неймовірних версії. Настільки неймовірних, що до останньої сторінки ви не зрозумієте, що до чого. До останньої сторінки автор триматиме читачів у напруженні, час від часу підсовуючи їм варіант розв»язки. Щоб через кілька сторінок вустами чергового персонажу спростувати його.

Як мало ми знаємо про істинні причини тих чи інших подій ! Чи розуміємо, що будь-який факт — тільки чиєсь бачення ? І де знайти істину?

Шукати істину було важко завжди. І в середньовіччі, і зараз. Так само важко, як знайти «птицю цвета ультрамарин».  Ще й скелети з шаф вилітатимуть з кожним необережним рухом. І обов»язково хтось постраждає. Хтось невинний.

Отака англійська історія часів  після Кромвеля.