Життя в бункері

Великодушність — ознака героїв. Ознака праведності. В моїх дитячих мріях я хотіла, щоб переможці і переможені жили разом довго і щасливо, а у випадку трагічних подій (от прабабуся у когось померла), так от у випадку трагічних подій вони могли б разом готувати холодець для поминок. В моїх мріях свої завжди перемагали, а чужі — перевиховувались. Від «нашої добрості світ стає кращим «. І тільки так має закінчуватись справжня історія.

Бо насправді я не уявляю аж так багато причин для боротьби у цьому світі. Та ще й боротьби на смерть.

І я не розумію, за якою межею люди втрачають людськість. Не ті, хто загнаний у бункер, а ті, хто з ними воює.

Сьогодні читала спогади погади Марії Савчин.

Жінки, яка була в бункері. День у день, і ось облава. Вони готуються до смерті, деруть на дрібні шматки фото і записи, і перемовляються з чоловіком .

«— Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливе в нашій ситуації.
На столі вже лежали три набиті пістолі.

— Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. — спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.

— Як собі бажаєш, — відповів.

У моїй уяві до деталів виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункеру. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцького, ні, певно, до Львова. Там, на подвір’ї гебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно… Катерина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блюзку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є.»

Читаю і шкода всіх неймовірно. Тих двох дівчат, яких оточили з архівом УПА. Вони спалили архів і застрелились. Загинула і господиня хати, яку послали до них на перемовини.  Тих, хто переховувався в бункерах, і кожну хвилину чекав на облаву. Тих, кого взяли живим і катували, а потім — відправили в табори на довгі роки.

Я читаю спогади Марії Савчин. Знайомі з дитинства імена, ще з книги Ковпака. Генерал Строкач, керівник партизанського руху, виявляється, керував і боротьбою з партизанським рухом. Книга Ковпака була українською мовою, а Марія Савчин пише, що майже всі ,хто її допитував,  той же Строкач, українською розмовляли погано, тільки з нею. А між собою — російською.

А я читаю, і все шукаю … шукаю великодушність переможців. Є ж та межа, за якою люди, навіть смертельні вороги, знову стають людьми ? І навіть не великодушність, можливо, жалість? Мені так хочеться дізнатись, що хтось в цій жорстокій кагебешній системі її пожалів. Як людина людину.

«Эх, профессор, профессор!.. Ты никогда не поймешь тех, кто   организует человечество.»

Я в шпіони би пошьол, пусть меня научат !

Не думайте, що я сьогодні зранку тільки торт їла,бо я ще про шпигунів читала. Ага, з самого тобі ранку, ніяк не могла прокинутись, і думаю, щоб таке замість кави собі сотворити, аби сон розігнати, і здоров»ю не зашкодити.

Вирішила про шпигунів почитати. Є у мене така хитра книжечка, Игор Прелин, автор. «Автограф президента» називається. Там стільки розумних думок!!! Сплячу красуню розбудять!

От, наприклад,

«Конечно, всякий здравомыслящий человек, а тем более, сотрудник секретной службы, представляет себе, какими серьезными последствиями чреват для него подобный визит в советское посольство и последующее сотрудничество с советской разведкой.  И раз уж он решается на этот шаг, значит, у него есть какие-то серьезные причины.»

Я задумалась, які ж можуть бути серйозні причини, щоб добровільно піти в радянські шпійони? Може, в людей азарт такий з»являється? Встали зранку  і подумали, а не  чи не піти мені в шпійони? Скучно жити ? Так вони ж не в СРСР живуть, а за границею, у них можливостей — один мільйон з хвостиком, і всі можуть стати президентом США, крім англійської королеви, бо вона вже королева до кінця днів своїх. Хоча, можна від престолу відректись і податись в американські президенти. Чи в англійські прем»єр-міністри. Чи просто » в люди». Але в радянські шпигуни?

Виявляється, були такі особи екзотичні. Були. (Я знаю, що були, але досі дивуюсь  з причин їх появи.)

» Одной из таких причин нередко бывает искреннее желание оказать помощь нашей стране в борьбе за мир, в разоблачении происков вражеских сил».

Мамцю моя, як тут все серйозно!  Я вже забула, що в СРСР цілі країни окуповували під гаслом «боротьби за мир»!

Але, книга гарна тим, що автор — чесна людина. Аж до нудоти , чесна.

» Довольно часто в наши учреждения обращаются люди, доведенные до отчаянья нуждой или иными обстоятельствами, а иногда из элементарного стремления  заработать шальные деньги. Должны ли мы отказываться от их услуг только потому, что деньги для них значат больше чем убеждения?»

«Нєт, нє должни! » — вигукують читачі. Бо безплатно працюють тільки в колгоспах, а в усьому світі — за гроші. І виявляється, радянська розвідка , за зароблені колгоспниками гроші ( ох, віділлються їм сережки моєї прабаби, здані в 33-му в Торгсин), любесенько купувала цінну інформацію.Чим підтримувала (тільки вдумайтесь!) капіталістичний спосіб життя прямими інвестиціями! Аяяяй! Якось не по-більшовицькому виходить!

Чого в книзі я не знайшла, то це таблиці з відсотками : кого більше було, борців за мир, чи » за шальниє дєньгі»? І в який стовпчик записати тих, кого радянські специ шантажем чи агітацією самі «запросили» до «наших учреждений»? Не всі ж бігали за резидентами по Європі і Латинській Америці з пропозиціями співпраці?За кимось теж довелось побігати.

Потому шо, » работа у ніх такая, работа у ніх», словом, «сложная» у ніх работа.

Самі вибрали.