Листя трави (11-14)

І так само біжить у них по тілах рука незрима, 
Тремтячи, пробігає все нижче від скронь до ребер.

Молодики на спині пливуть, білими животами до сонця,
 і не питаються, хто тулиться до них так міцно, 
І жоден із них не знає, хто це, задихаючись, дугою схилився над ним, 
І не думає жоден, на кого хлюпає бризками.

12

Хлопець-різник скидає одіж, у якій різав худобу,
чи гострить ножа за прилавком на базарі, 
Я сповільнюю ходу, тішачись його дотепною мовою,
я люблю, як він танцює.

Ковалі — вугілля в'їлось у зарослі волоссям груди —
обступили ковадло, 
У кожного ковальський молот, усі працюють надворі,
бурхає полум'я в печі.

З притрушеного попелом порога я стежу за їхніми рухами,— 
У них стан гнучкий пасує до рук могутніх,
Опускається молот, він б'є так неквапно, він б'є так певно, 
Не поспішають вони, ударяють по черзі.

13

Негр цупко тримає віжки четверика,
хитається камінь на ланцюгу під хурою, 
Негр виїздить з каменярні на довгій хурі, несхитний, ставний,
ногою зіперся на передок, 
Блакитна сорочка відкриває могутню шию та груди,
вона висмикалася з-під пояса
й вільно спадає на стегна, 
Погляд у нього спокійний і владний, він заломлює капелюха набакир, 
Сонце падає на кучеряве волосся і вуса, падає на чорноту
довершеного й прекрасного тіла. Я дивлюсь на цього мальовничого велета, я люблю його,
і я не встою на місці,
Йду поруч із його четвериком.

У мені недремний той, хто леліє життя,—
чи вперед я йду, чи вертаюся рвучко назад,
Ні старих, ні молодших за себе я не минаю, ні людини, ні речі,—
 Все приймаю до себе й до пісні цієї.

Ви, бики, що гримкочете ярмом та ланцюгом
чи спочиваєте в затінку під деревами,—
що ви хочете сказати очима? Мабуть, більше за те, що я досі встиг прочитати.

Хода моя в далекій моїй цілоденній дорозі
наполохала каролінського качура й качку, 
Вони вгору здіймаються разом і кружляють поволі.

Я вірю в ці мети крилаті,
І визнаю червоне, жовте, біле, що грають в мені,
І розглядаю уважно зелене й фіалкове, й густе верховіття,
1 не назву черепаху нікчемною за те, що вона — черепаха,
І сойка в гаях не вивчала гам, а гарно, як на мене, співає,
І погляд кобили гнідої виганяє з мене глупоту ганебну.

14
Дикий гусак веде табун свій крізь прохолодну ніч, 
Я-гонк! — він кричить, і це лунає для мене як заклик, 
Дурень назве це безглуздям, але я, наслухаючи пильно, 
Розумію, куди й навіщо він кличе,— туди, в це зимове небо.

Прудконогий північний лось, кіт на порозі, синиця; степовий собака,
Льоха, що рохкає, коли поросята сіпають за соски,
Індичка, що виводок свій крильми затуляє,—
Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон.

Тільки торкнуся землі ступнею, звідти так і зринуть сто любовей, 
Перед ними нікчемніє все, що я можу про них розповісти.

Я закоханий в тих, хто росте на привіллі,
В людей, що живуть серед стад, серед морів чи лісів,
В суднобудівників, стерничих, дроворубів,
теслів із сокирами та молотками, погоничів, 
І тиждень за тижнем я їв би і спав би разом із ними.

Що найзвичайніше, найпростіше, найближче і найприступніше,— це моє Я,
Я, що робить свої ставки, витрачаючись, щоб виграні великий здобути; 
Чепурюся, щоб подарувати себе першому, хто схоче мене взяти, 
Я не прошу небеса спуститися на догоду моїй волі,

 

Добру волю свою роздаю всім щедро, назавжди.

Листя трави (11-14): 2 комментария

Обсуждение закрыто.