Чи потрібна школа птиці ?

«ГАРНА УЧЕНИЦЯ»

Стала доця підростати,
Час до школи віддавати.
Мудрі птиці Верховіття
Теж зробили власним дітям
Чарівну пташину школу,
Щоб вивчали все навколо:

Де ховається жучок?
Де зимує черв’ячок?
Їстівна чия личинка?
Має вміти все дитинка:
І лічити, і читати –
Мудрим птахом виростати.

Вся вороняча родина
В школу рядила дитину:
Носика гарненько вмили,
Пір’ячко причепурили…

Гарного портфеля дали
Й акуратно в ньому склали
Зошити та книжечки, 
Найсмачніші черв’ячки.

— Донечко, лети, навчайся
Та розуму набирайся! —
Одвели дитину вчиться,
Сіли край віконечка:
«Вийшла гарна учениця
Із нашої донечки.» 

ВЕРХОВІТНЯ ШКОЛА

Зграйка учнів-пташенят.
Всі за партами сидять:
Шпаченя із ластів’ятком,
Жайворон із солов’ятком,
З чижиком перепеличка,
А з горобчиком синичка,
Сорочата поряд сіли.
Невгамовно скрекотіли.

Кава в класі наче пава:
Чепурна, струнка, цікава.
Бантів стрічечки яскраві
Дуже личать нашій Каві.
Запитали в Кави діти:
— З ким хотіла б ти сидіти? —
Вороня сказало прямо:
— Хай зі мною сяде … мама.

ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

Учениця йде зі школи, —
Вся рідня летить навколо.
Повсідались на вербі
у сімейнім колі:

— Чи сподобалось тобі
Навчання у школі?
Подивилось:
— Ну й смішні! —
Вороня сказало. –
— Чи сподобалось мені?
Краще б не питали!

Школа – це вам не сирок!
Найстрашніше там — у р о к!
Все «не каркай!», «не літай!»,
«Не крутись!», «не позіхай»…

Лиш читання та писання,
Додавання, віднімання…
Різні ось такі дурниці.
Чи вони потрібні птиці?

Що робити, я не знала,
Та й тихенько задрімала.
Не минуло й п’ять хвилин…
(Лихо, що й казати)
Розбудили, не дали
Солодко поспати! 

Вчитель каже:
— Прокидайся,
До роботи долучайся.
Зробиш нам а н а л і з слова
Дуже гарного: «ко-ро-ва».

Я й кажу:
— Якого слова?..
Де корова нездорова?..
Хай а н а л і з їй в лікарні
Зроблять у ветеринарній.

ПЕРШІ СЛЬОЗИ

Якось після школи дочка
Тихо плакала в куточку.
Плаче й каже:
— Люба нене,
Чом ім’я погане в мене?

Аж бабуся підлетіла:
— Якнайкраще ми хотіли!
Імена всі перебрали,
Тиждень думали-гадали…

Доця в сльози:
— Через вас
З мене дражниться весь клас:
«Кава –
Роззява!»

Є у нас у класі Клава.
Птиця теж, як я, чорнява.
Люблять всі її птахи —
Різнопері дітлахи,

Бо ім’я чудове має.
Її кожен поважає.
Я не хочу бути Кава!
Називайте мене Клава.
«Клава –
чорнява!» —

Що ж, порадились матуся,
Тітка, дід, татусь, бабуся.
— Клавою назвати Каву?
— Що ж, ідея це цікава,

Щоб у школі не дражнили,
Щоб з дочкою всі дружили,
Поміняємо ім’я. –
Так вирішує сім’я.

День минув, чи може два…
Розболілась голова
І у мами, і у тата.
Вся сім’я сумна крилата,

Бо мала чорнява дочка
Знову плаче у куточку:
— Через вас, через вас
Знову дражниться весь клас:
«Клава –
Роззява!»

Знову дочку перезвали.
Сто імен вже їй давали:
І Каркуся, й Каркуріта,
І Кармен, і Кармеліта…

Та ворона на уроках
Все л о в и л а ґ а в, 
Ось тому її „Роззява”
Клас і називав.

 

Школа чорнявої Кави

От хто читає мої блоги, той знає про Люду, мою любу подругу і маму моєї похресниці Маші. Крім того, що Люда є дружиною Роми, який подвиг нас на подвиг з яблунями (подробиці в «Куди тече ця річка»), вона ще й пише казки для дітей у віршах.
Передісторія казки така. Якось Люді поставили помилково один страшний діагноз і вона задумалась про життя і про своє призначення. А якщо її  (тьху-тьху) не стане, хто дітей навчить жити? Скажу по секрету, я теж перебувала в претендентах на «навчання дітей життєвій мудрості». На щастя, цей відповідальний обов»яок мені не загрожує, а от Казку про Каву я читала з задоволенням. Шкода тільки, що в результаті редагування ( казку видаватимуть в рамках програми обласної адміністрації) історія Кави стала трохи коротшою і позбулась найгарніших віршів ( на мою суб»єктивну думку).

Я схиляю Люду зробити блог з історіями про Каву, та не знаю, які умови видавництва, чи дозволяється викладати твір повністю в Інтернеті перед виданням. Тому, читайте уривки.

Филип Пулман.»Рубин во мгле» та інші ….

Яким боком Пулман назвався дитячим письменником ? Якщо книги для аж зовсім дорослих дітей, від 18 до 118.

Критики і рецензенти одностайні — гарна англійська література. Конан-Дойль і Коллінз, а десь , можливо, і Агата Крісті, читались автором в дитинстві, або й пізніше. 

Головна героїня — Саллі Локхарт, дівчинка зі здоровим глуздом. Влучно стріляє, майстерно керує бізнесом,   працює консультантом з фінансових питань. Ага, і ніякого вишивання! Ніяких там викрійок, виточок і накладних карманів. Замість них — заплутані детективні історії, ледь-ледь присмачені містикою. Оскільки Саллі — дівчинка зі здоровим глуздом, то в містику не вірить, і всі контакти з потойбічним світом  ретельно аналізує. Чомусь в цій Пулманівській серії містичні історії — справа рук шарлатанів, які морочать голову чесним людям.

Чесні люди у Пулмана — твердо стоять на ногах. Фотографують, вкладають вільні гроші у цінні папери, консультуються зі своїми повіренними у сумнівних випадках, закохуються і  народжують дітей , а ще — допомагають іншим чесним і порядним людям викривати негідників.

А сюжет!  Пулман майстер закрутити і перекрутити, тому від першої до останньої сторінки буде над чим подумати. Індійські раджі, китайська мафія, лондонські жебраки, єврейські таємні товариства — дівчинка зі здоровим глуздом на ім"я Саллі якимось боком  виявляється дотичною до цієї екзотики, і не вагаючись викриватиме негідників.  А негідникам — теж Саллі стоїть на заваді. Їм би, бідолашним, добре подумати, і не чіпати  юну фінансову аналітичку. Все одно програють. Для правди життя, Саллі не матиме хеппі-енду. Її перемоги будуть одночасно і втратами. Зрештою, все, як у житті…

Словом, якщо знову буде дощ, то кращого читання у дощову погоду, ніж пулманівський цикл про Саллі, годі шукати. Вмощуємось зручненько, і читаємо повільненько. 

 

 

 

Листя трави (11-14)

І так само біжить у них по тілах рука незрима, 
Тремтячи, пробігає все нижче від скронь до ребер.

Молодики на спині пливуть, білими животами до сонця,
 і не питаються, хто тулиться до них так міцно, 
І жоден із них не знає, хто це, задихаючись, дугою схилився над ним, 
І не думає жоден, на кого хлюпає бризками.

12

Хлопець-різник скидає одіж, у якій різав худобу,
чи гострить ножа за прилавком на базарі, 
Я сповільнюю ходу, тішачись його дотепною мовою,
я люблю, як він танцює.

Ковалі — вугілля в'їлось у зарослі волоссям груди —
обступили ковадло, 
У кожного ковальський молот, усі працюють надворі,
бурхає полум'я в печі.

З притрушеного попелом порога я стежу за їхніми рухами,— 
У них стан гнучкий пасує до рук могутніх,
Опускається молот, він б'є так неквапно, він б'є так певно, 
Не поспішають вони, ударяють по черзі.

13

Негр цупко тримає віжки четверика,
хитається камінь на ланцюгу під хурою, 
Негр виїздить з каменярні на довгій хурі, несхитний, ставний,
ногою зіперся на передок, 
Блакитна сорочка відкриває могутню шию та груди,
вона висмикалася з-під пояса
й вільно спадає на стегна, 
Погляд у нього спокійний і владний, він заломлює капелюха набакир, 
Сонце падає на кучеряве волосся і вуса, падає на чорноту
довершеного й прекрасного тіла. Я дивлюсь на цього мальовничого велета, я люблю його,
і я не встою на місці,
Йду поруч із його четвериком.

У мені недремний той, хто леліє життя,—
чи вперед я йду, чи вертаюся рвучко назад,
Ні старих, ні молодших за себе я не минаю, ні людини, ні речі,—
 Все приймаю до себе й до пісні цієї.

Ви, бики, що гримкочете ярмом та ланцюгом
чи спочиваєте в затінку під деревами,—
що ви хочете сказати очима? Мабуть, більше за те, що я досі встиг прочитати.

Хода моя в далекій моїй цілоденній дорозі
наполохала каролінського качура й качку, 
Вони вгору здіймаються разом і кружляють поволі.

Я вірю в ці мети крилаті,
І визнаю червоне, жовте, біле, що грають в мені,
І розглядаю уважно зелене й фіалкове, й густе верховіття,
1 не назву черепаху нікчемною за те, що вона — черепаха,
І сойка в гаях не вивчала гам, а гарно, як на мене, співає,
І погляд кобили гнідої виганяє з мене глупоту ганебну.

14
Дикий гусак веде табун свій крізь прохолодну ніч, 
Я-гонк! — він кричить, і це лунає для мене як заклик, 
Дурень назве це безглуздям, але я, наслухаючи пильно, 
Розумію, куди й навіщо він кличе,— туди, в це зимове небо.

Прудконогий північний лось, кіт на порозі, синиця; степовий собака,
Льоха, що рохкає, коли поросята сіпають за соски,
Індичка, що виводок свій крильми затуляє,—
Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон.

Тільки торкнуся землі ступнею, звідти так і зринуть сто любовей, 
Перед ними нікчемніє все, що я можу про них розповісти.

Я закоханий в тих, хто росте на привіллі,
В людей, що живуть серед стад, серед морів чи лісів,
В суднобудівників, стерничих, дроворубів,
теслів із сокирами та молотками, погоничів, 
І тиждень за тижнем я їв би і спав би разом із ними.

Що найзвичайніше, найпростіше, найближче і найприступніше,— це моє Я,
Я, що робить свої ставки, витрачаючись, щоб виграні великий здобути; 
Чепурюся, щоб подарувати себе першому, хто схоче мене взяти, 
Я не прошу небеса спуститися на догоду моїй волі,

 

Добру волю свою роздаю всім щедро, назавжди.