Едіт Патті. «Восток»

Читати про засніжені поля під час літнього дощу,  про льодові замки, а на вулиці — квітучі клумби і вже скоро Зелені Свята . Головне — там ніяких банків, звітів і довідок. В тій казковій країні Норвегії, де одна жінка була надто забобонна і вірила, що доля її дітей залежить від того, в який бік вона дивилась під час пологів. От одна донька народилась "на північ", а мама і тато всім казали, що вона — Схід. Видно, авторка Кастанеди начиталась в юності, але казка від цього не постраждала. 

Не скажу, щоб сюжет оригінальний, звичайна самопожертва заради рідної людина, все, як у житті. Але ж майстерно написано. Але ж закручено і заморочено! 

Оці білі відмеді, шаманки і ткалі, картографи і моряки! Кларисса Естес сказала б, що авторка оповідає про становлення жіночої особистості, а ця казка є навчальною для молодої дівчини, як слухати себе і знаходити свій шлях в житті.

Не знаю, як там щодо психотерапевтичного ефекту, а ткати після цієї книжки дуже і дуже хочеться. Головна героїня — фанатка ткацького верстата, і я сама незчулася, як почала мріяти про власний. І щось виткати хочеться. З золотих ниток, наприклад. А потім сукню з цієї тканини пошити…

Поки читала "Восток",  назгадувала купу українських казок зі схожими сюжетами.

Пам"ятаєте, як дівчина мала сходити залізні постоли, аби знайти свого милого? Чи як милий забував її після поцілунку родичів?

А як плакала кривавими слізьми, і ті сльози невипирались на сорочці коханого. Він оголошував: "Тоді одружуся, як сорочку мені виперуть!". Пралі з царського палацу старались як могли, а сорочка залишалась з кров"ю. І тоді з"являлась головна героїня, яка пройшла все три царства,"перше — чорне, друге — колюче, третє — не лучче", зносила залізні постоли . Вона проводила рукою по кривавим плямам і ті зникали. "Ось моя царівна! "- оголошував царевич. Підступна суперниця гірко плакала ( в кращому варіанті), а в гіршому — її виводили в чисте поле і розривали кіньми.

Що то все має означати ? Такі схожі сюжети в різних казках і в різних народів?   Що про це пишуть етнографи? Треба було б подивитись.

Попри всю трагічність сюжету, казка в Едіт Патті вийшла світла, добра і прекрасна. Наче героїня сто разів мала загинути, але у відчай — не впадала, депресія її не замучувала. Вона ткала, вчила іноземні мови, грала на флейті  і шукала своє кохання.  А що ще можна робити в житті?

До речі, ви знаєте, чому тролі люблять одягатись в кольоровий одяг? От і я не знала. Вони ж живуть у сніговій країні, там все біле. На білому фоні хочеться  барви в житті. 

А як льодовий міст над прірвою перейти? Теж не знаєте? Тоді читайте.

 

P.S. Цитата "нет ничего про нас" з вірша "Мне в лицо перегаром дышит моя страна" Ірини Ратушинської , поетеси і  захисниці прав людини в СРСР.

P.S. Клариса Естес — письменниця, казкарка і психотерапевт юнгіанського спрямування. В свої книзі "Та,що біжить з вовками (Бегущая с волками) аналізує жіночий архетип в мифах і казках. Туточки ця книга є:http://psylib.org.ua/books/estes01/index.htm.

 P.S. Цитата про три царства з вірша Василя Мисика "Чорнотроп".

ЧОРНОТРОП

Неабияке в тебе щастя,
Пройшов ти погані царства:
Перше – чорне, друге – колюче,
Третє – не лучче, –
Сонне-сонне, дрімотне-дрімотне!
Поламав чотириста голов,
Підпираючи жовклі повіки,
Переплив
Ріки,
Повні всякого гаду й ряски,
І прийшов до дівочої ласки.
Полюбила тебе царівна,
Полюбила не знати за що,
Врятувала
Від наглої смерті,
Вирвала
З кремінного полону,
Одвернула усі погоні –
Й принесла до рідної хвіртки:
«Привітайся до тата й нені,
Запитай, чи приймуть невістку,
А я підожду, що скажуть,
Біля старої криниці…
Та, гляди, не забудь про мене!»

Як же всі пораділи вдома!
Обіймають, ведуть у хату,
Застилають столи тесові,
Накликають гостей без ліку,
Щонайкращу посватали дівку
І справляють весілля… Весілля?

Злізла бідна царівна
На сиву вербу,
Дивиться
На веселий бенкет.

Одурив, одурив царівну!
Уставай з-за повного столу,
Іди городом, грядками,
Поспішай царівну застати!
Не дожидай, щоб ліг
Сніг,
Щоб замерзла
На гілці роса,
Щоб вернулась
У казку краса, –
Іди між капустою й кропом,
Іди молодим чорнотропом…

А проґавиш царівну – що можна
Тоді про тебе сказати?
Був
Винозорим коханцем,
А став
Недобачливим дурнем.

Докладніше про Мисика http://vitchyzna.ukrlife.org/9_10_07mysyk.htm

 

 

Читаю Відьмака польською

А от видається мені, що в тих чужомовних книгах якась таємна таємниця, невідома краса і найцікавіші пригоди. Часто зустрічаю книги оформлені один в в один, як українські видання. Тоді розумію, що світ уніфікується, і всім всюди пропонують читати щось одне. Хоча різними мовами.Для дітей  і для дорослих, однакові малюнки, однакові сюжети, ледь-ледь різниця в перекладі… Макдональдс всерйоз і назавжди?

Як би там не було, купила собі Відьмака Сапковського. В мене першого тому немає , а подумала, що ніж купувати російською, краще вже спробувати в оригіналі. В потязі подолала аж 5 сторінок, і плекаю надію, що на сільських просторах все-таки дочитаю до кінця. Відьмак — це Відьмак, заради нього варто помучитись з польською мовою. 

 

Колекція книгарень

Але, як каже Юрій Макаров, менше з тим. Покрутила я того Міхника, хочеться і колеться, бо ж польску погано знаю. А поряд лежала ще одна книжечка, такий альбом гарний, про польську революцію 1989 року, чи коли у них була та революція, хто мені точно скаже?) Я альбом погортала, інтерв"ю з Валенсою, ще з якимись людьми. А потім — велике інтерв"ю з паном Ярузельським, головним комуністом часів "Соділарності". Називається те інтерв"ю "Сьогоднішня Польща мені подобається".

І мені сьогоднішня Польща подобається. А ще — мені подобається, що вона подобається Ярузельському. 

Як на комуніста, чесне визнання. Хоча, він, які і всі нормальні люди, спершу поляк, а потім — комуніст. 

 

…сказав мені Уїтмен листям тихої трави (6-10)

Десь у куточку й вензель власника,—
щоб помітили ми, звернули увагу, запитали — чия?

А може, трава — й сама є дитина, зрощене немовля зелені.

А може — це ієрогліф один і той самий,
Що означає: «Росту, де багато землі й де мало,
Між чорними та білими людьми;
Хай то буде канадець, вірджінець, конгресмен чи негр,—
всім даю я одне і однаково всіх приймаю».

А тепер вона мені здається гарним, непідстриженим волоссям могил.

Я буду ніжний з тобою, траво вруниста,
 Може, ти ростеш із грудей юнаків, 
Може, я полюбив би їх, якби знав їх раніше,
 Може, ти проросла із старих, чи з немовляти,
що недовго пробуло біля материнського лона,
 Може, ти і є материнське лопо.

Ця трава надто темна,
вона не могла вирости з сивих голів материнських, 
Вона темніша за безбарвні бороди стариків, Затемна, щоб вирости з блідо-рожевих піднебінь.

О, я чую нарешті, що незліченні язики трави промовляють, 
І відчуваю, що недарма вона проросла з піднебінь.

Коли б то я міг тлумачити її невиразні слова
про юнаків і юнок умерлих, 
А також про дідусів і бабусь, і про немовлят,
що недовго пробули біля материнського лона.

Що, по-твоєму, сталося з юнаками й старими?
 І що, по-твоєму, сталося з жінками й дітьми?
Вони живі й десь їм незле ведеться,
Найменший паросток свідчить, що смерті немає насправді,
А якщо вона й була, то вела за собою життя,—
смерть не чигає в кінці шляху, щоб життя зупинити, 
Смерть гине сама при появі життя.
Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає, 
Померти — це не те, що ти думав, це краще.

7

Чи ти гадав, що народитись — це щастя?
Чим швидше тобі розкажу, що померти — таке саме щастя, і я це знаю.
Я вмираю із умирущим, народжуюсь із щойно обмитим немовлям,
я не вміщаюся між своїм капелюхом і черевиками, 
Я розглядаю різні речі, нема двох однакових, і всі вони добрі, 
Добра земля і добрі зірки, і все, що належить їм, добре.

Я не земля і не належу землі, Я товариш і побратим людей,
і всі вони так само безсмертні й незглибимі, як і я
(Лише не знають, наскільки вони безсмертні, а я знаю).

Кожен рід промовляє за себе й за своїх, за мене —
мої чоловіче й жіноче начала,
За мене — ті, що були хлопцями, і ті, що люблять жінок, 
За мене — гордий той чоловік, що відчуває, як дошкуляє зневага, 
За мене — кохана і стара діва, за мене — матері й матерів матері,
 За мене — губи, що усміхалися, очі, що сльози ронили, 
За мене — діти й ті, що дітей народжують.

Скиньте шати! для мене ви не винні, не змарнілі, не відторгнені,
Я однаково добре бачу крізь тонке сукно і крізь льон,
Я кругом — чіпкий, жаждивий, невтомний, неможливо мене позбутись.

8

Немовля спить у колисці,
Я відхиляю серпанок і вдивляюся довго, і тихо відганяю мух.

Юнак і рум'яна дівчина звернули на пагорб, порослий чагарями, 
Згори я їх добре бачу.

Самогубець простерся на закривавленій підлозі спальні, 
Я бачу труп, злипле волосся, помічаю, де впав пістолет.
Гомін вулиці, шини карет, стукіт підборів, перехожих розмови, 
Важкий омнібус, візник пальцем кива: «підвезти?», цокіт підків на гранітних прогонах,

Сани, дзвіночки, жарти, сніжки,
«Ура» улюбленцям публіки, лють обурених юрб,
Вітер відкинув фіранку на ношах, хворого несуть до лікарні,
Зустріч ворогів, несподівана лайка, удари й падіння,
Збуджений натовп, полісмен із зіркою
квапливо проштовхується досередини, 
Незворушне каміння, що стільки відлунь приймає і повертає,— 
Які стогони пересичених чи голодних,
що падають від сонячного удару чи серцевого нападу, 
Які крики жінок, що в них раптово почалися перейми,
і що народжують, поспішаючи додому,
 Які живі й поховані слова ще бринять тут, які зойки,
пристойністю стримані, 
Арешти злочинців, зневага, пропонується зрада подружня, згода,
відмова презирливо скривлених губ,—
 Я пам'ятаю все це, чи вигляд, чи відгук цього —
я приходжу і геть іду.

9

Важкі двері стодоли відчинені і чекають,
На хурах повільних сіно,
Чисте світло грає на суміші брунатио-сірого та зеленого,
Нові оберемки щільно лягають на злежалий сінник.

Я там, я — помічник, я приїхав, лежачи па сіні,
Я відчував м'які поштовхи, ногу за ногу заклавши;
Я зістрибую з балок, хапаючи тимофіївку й конюшину,
Стовбула скочуюсь, і сіно набивається мені у волосся.

10

У пущах диких та в горах сам-один я полюю,
 Блукаючи, дивуюсь легкості та радості своїй,
 Надвечір обираю затишну місцину, щоб перебути ніч,
Багаття розкладаю і свіжу здобич смажу,
Засинаю на купі листя, а поруч — собака мій та рушниця,
Кліпер американський «небесні» вітрила нап'яв,
бризки здіймає і лине легко за вітром, Очі мої вгледіли землю,
я згинаюся за штурвалом чи кричу радо з палуби.

Човнярі та ловці молюсків рано встали й зайшли по мене,
Я заправив холоші в чоботи й рушив, і ми чудово час провели;
Шкода, що тебе не було з нами біля казанка, де юшка варилась.

Я бачив, як звіролов просто неба
справляє весілля на далекому заході, а наречена в нього червоношкіра,
Батько її сидів з друзями, схрестивши ноги, і мовчки курив,
на ногах у них мокасини, грубе пончо на плечах,
 На березі сидів звіролов, убраний в шкури,
розкішна борода і кучері ховали шию, він тримав молоду за руку,
Довгі вії у неї, голова непокрита, пряме й жорстке волосся
спадало на жагуче тіло й сягало землі.

Раб-утікач до мого дому підійшов і спинився надворі,
Я почув, як затріскотів хмиз під ногами у нього,
Крізь відчинені двері кухні побачив, що знесилений він і кульгає,
Я вийшов до нього — він сидів на колоді,—
завів його в дім, заспокоїв,
Приніс води й налив у ночовки,
щоб обмив він спітніле тіло і зранені ноги,
Дав кімнату йому поруч з моєю, дав йому грубий і чистий одяг,
 І пам'ятаю добре, як бігали очі його та як він ніяковів,
І пам'ятаю, як прикладав йому пластир до саден на кісточках і на шиї;
Він тиждень пробув у мене, поки оклигав і подався на північ,
Він поруч зі мною сидів за столом, а моя крем'яна рушниця стояла в кутку.

 

 

Що на вихідних читали?

Авторка аналізує знайомі нам всім тексти (хочеться вірити, що всім знайомі) з погляду російського колоніалізму. Хто досі не впевнений, чи Російська імперія була колоніальною, пропоную нагадати, звідки у Росії взялась Сибір-матушка? Враховуючи велику кількість неслов"янського населення на тамошніх просторах? Не згадали? А якщо подумати? Звичайно, всі ті сибірські народи на всенародних зборах проголосували звернутись з проханням до російської думи, пардон, царя, включити їх до складу Союзу Радян… перепрошую, велікой Росії. А цар взяв і погодився. Вчинив, так би мовити, милість і ласку. 

Якщо серйозно, то рік тому розмовляла з двома американцями, працівниками одного фонду, який працює і на Україну і на Росію. Поцікавилась, звідки знають російську мову. Кажуть, в університеті вивчали. Я знову поцікавилась, а яка тема  дослідження університетського? Кажуть, Хрущов і військові. Я вже не стерпіла, а чому ж в українському представництві працюють? Де Хрущев, де військові , а де Україна?! Какая связь, товаріщі? Кажуть, в американських університетах україніку мало вивчають.

Я їх (американські університети, і американські фонди) розумію. Дійсно, яка різниця, Україна чи Росія? Якщо російська література все одно велика, а історія — велична. А всі, хто з 1/6 земної кулі — однаково росіяни?

Авторка книжки цієї таки розібралась, хто росіяни, а хто ні. Перечитала Пушкіна, Лермонтова, і навіть Солженіцина. Дісталось усім. Може, трохи й переборщила, але хто раніше задумувався, як це співвітчизники Пушкіна таке витворяти можуть, на Кавказі, наприклад, тепер може знайти відповідь  у Пушкіна: в тих горах не люди живуть, от і все. З погляду російської літератури, яку ще називають великою.

 

СТАРІ ЦВЯХИ

Я грався тут, як був малим колись,
й казав мій тато: “Бути майстром вчись.

Тобі я молоточок змайстрував,
щоб цвяхи ти для діла забивав…”

Собі я збив тут пучку не одну:
один заб’ю, десяток — лиш погну.

І вчив мій тато: “Дарма не ридай,
погнутих цвяхів в сміття не кидай,

вирівнюй на кувадлі терпляче,
знов забивай, і розпач утече…”

Я знову тут. Та я вже тут один —
мойого тата нерозумний син.

Якого вміння я в житті надбав?
Чим серце, як оті пучки, збивав?

Хто мені скаже:”Сину, не ридай,
за всі образи лиш добром віддай”?

Я знову тут. Що я сюди приніс?
Вже замість саду татового — ліс.

В майстерні чуть зозулине “ку-ку”,
І купка цвяхів погнутих в кутку.

 

 

Вірш Михайла Каменюка, знайшла ось тут http://www.kamenuk.vc.ukrtel.net/creative.html, а в мене зранку настрій такий, якраз під вірш. Бо і в мого тата була майстерня, і давно вона розорена, і його немає. Життя… 

…сказав мені Уїтмен листям тихої трави

ПІСНЯ ПРО СЕБЕ

1

Себе я оспівую, себе я славлю,
І що прийнятне для мене, приймете й ви,
Бо кожний атом, що належить мені, і вам належить.

Я блукаю й кличу душу свою,
Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку.

Мій язик, кожний атом крові моєї створені з цієї землі,
з цього повітря; 
Народжений тут від батьків, народжених тут від батьків,
теж тут народжених,
— Я, тридцяти семирічний, цілком при здоров'ї, нині розпочинаю цю пісню
 І сподіваюся не скінчити до смерті.

Вірування та школи без господаря,
Відступивши на хвильку, вдовольняються тим, що є, але не забуті,— 
їх прихищаю, правильні й хибні, хай говорять, як заманеться: 
Природа без стриму сповнена сил первісних.

2

В оселях, в кімнатах повно парфумів, полиці заставлені ними,
Я вдихаю цей пах, знаю його та люблю;
І дистилят сп'янив би мене, але я не допущу до цього.

Атмосфера — це не парфуми, вона не має і присмаку дистиляту,
вона без запаху, 
Я вустами її вбираю, я закоханий в неї довіку, 
Я піду до берега біля лісу, роздягнуся, лишуся голий, 
Я нестямно жадаю контакту із нею.
Пара подиху мого,
Відлуння, дзюркіт, приглушений шепіт, корінь любовний,
 шовкова нитка, розгілля, виноградина,
Вдих мій та видих, биття серця, крові плин та повітря в легенях,
Дух паленого та сухого листя, узбережжя, каміння темнавого в морі,
скіпа в клуні,
Звуки вивергнутих моїм голосом слів, підхоплених поривами вітру,
Легкі поцілунки, обійми, рук затискання довкола,
Гра світла й тіні на дереві, коли похитується гілля розлоге, 
Радість на самоті, чи в гаморі вулиць, чи в полі, на схилах пагорбів,
Відчуття здоров'я, трель полуднева, пісня про те, як я з ліжка
встаю і стрічаю сонце.

Ти гадав, що тисяча акрів — багато? Гадав: земля — це багато?
Ти так довго вчився читати?
Ти тик ігишався тим, що почав розуміти вірші?

Побудь цей день і цю ніч зі мною —
і ти заволодієш джерелом усіх віршів,
Твоїми стануть всі блага землі і сонця (а ще ж є мільйони сонць); 
Ти більше не братимеш нічого з других чи третіх рук,
не дивитимешся мертвих очима,
не живитимешся привидами з книжок;
Ти й моїми не дивитимешся очима, і не з моїх рук братимеш все, 
Ти сим слухатимеш усе, що довкола, сам відокремиш усе від себе.

3

Я чув, що балакали балакуни про початок і про кінець,
Але мова моя не про початок а чи кінець.

Ніколи не бувало більше зачать, ніж є нині,
Ані юності чи старості — більш, ніж нині,
Ані досконалості ніколи не буде більше, ніж є нині,
Ані раю, ні пекла не буде більше, ніж нині.

Спонука, спонука, спонука,
Вічна спонука світу: роди!

З імли протилежні та рівні єства проступають,
завжди — матерія і зростання, завжди — стать,
Завжди сплетіння ідентичності, завжди відмінність,
завжди нове покоління.

Не варто про це говорити докладніше,
адже вчені й невчені відчувають, що все це так.
Впевнено, твердо і прямо, кріпленням скуті могутнім,
Дужі, як коні, горді, палкі,—
Тут ми удвох стоїмо: я і ця таємниця.

Ясна й духмяна моя душа, ясне й духмяне все, що не моя душа.

Хто не має одного, той не має і другого; невидиме доводиться видимим,
Доки й воно невидимим стане і, в свою чергу, доведене буде.

Виставляючи краще, відділяючи краще від гіршого, вік дошкуляє вікові,
Я ж бо, знаючи цілковиту гармонію та безсторонність речей, мовчу,
поки сперечальники сперечаються, купаюсь і милуюся собою.

Вітаю кожний орган і все, що мені належить,—
чи будь-кому, хто щирий і чистий;
Жодного дюйма поганого, ані часточки дюйма, і жодна часточка дюйма
хай не буде любіша мені за іншу.

Я вдоволений,— дивлюся, танцюю, сміюся, співаю;
Обнявши мене, спить любов моя поруч всю ніч,
а досвітком потай відходить,
Кошики, вкриті білими рушниками, лишивши,
що собою виповнюють весь будинок.
Може — не приймати, не усвідомлювати, зір свій картати,
Щоб не проводжав її по дорозі,
А все розклав, вирахував до цента  
Точну вартість одного й точну вартість двох і що по чім буде?

4

Стрічні й цікаві круг мене,
Перехожі, вплив на мене дитинства, району, міста, держави, де я живу,
Останні події, відкриття, винаходи, товариства, автори давні й нові,
 їжа, одяг, приятелі, зовнішній вигляд, компліменти, податки,
Справжня чи уявна байдужість чоловіка чи жінки, що я люблю,
Хвороба когось із рідних чи моя власна, погані вчинки, втрати,
брак грошей, зневіра чи захват,
Битви, жахи війни братовбивчої, лихоманка сумнівних новин,
неждані події,—
Усе це приходить до мене і вночі й знову іде від мене, Але все це не Я.
Осторонь метушні стоїть моє Я.

Стоїть раде, привітне, співчутливе, дозвільне, єдине,
Дивиться вниз, випростується чи руку згинає на незримій опорі,
Голову набік схиляє — цікаво, що ж буде,
Водночас і в грі, і поза грою, спостерігає, дивується нею.

Озираючись, бачу, як я пробивавсь крізь імлу
з мовознавцями та сперечальниками, Не кепкую, не сперечаюсь,— я спостерігаю та жду.  

5

Душе моя, в тебе вірю, моє друге Я не повинне змалюватися до тебе,
І ти не повинна змалюватися до нього.

Побайдикуй на траві зі мною, вивільни свій голос,
Не слова, не музика, не рими потрібні мені, не звичаї, не казання,
хай навіть найкращі,—
Лише люляння голосу твого рокітливого.

Пригадую, ми якось лежали такого ж прозорого літнього ранку,
Ти притулилась головою мені до стегон і легко повернулася на мені,
Розкрила мені на грудях сорочку і язиком припала до голого серця,
І вгору дотяглася до бороди, і вниз — до самісіньких стін.

Десь узялись і вгорнули мене мир і знання, що все на землі минуще,
І вже я знаю, що божа рука — це моя обітниця власна,
І вже знаю, що дух божий — це брат мій рідний,
 І що всі чоловіки рожденні — теж мої браття,
і всі жінки — сестри мої та кохані,
І що основа творіння — це любов,
І що незліченні стебла, прямі чи похилі, в полях,
І брунатні мурахи в переходах своїх під травою,
І лишайники моховиті сточених плотів, і купи каміння, і бузина,
й дивина, і лаконос.

 

Не думай о секундах свысока..

Чи у Росії державна політика розвідку прославляти? Зняли ж недавно "Ісаєв", серіал про молоді роки бідолашного Штірліца. Пишу — бідолашного, бо свого часу автор таки дописав цю історію. І кінець нарешті вийшов правдивим. Так, як в житті.

Не було в останній книжці про Штірліца романтики, ніхто не врятувався. "Експансія — 3", так називалось це творіння, оповідає, що ж сталося, коли Максим Ісаєв повернувся на Батьківщину. Що сталося?

Те і сталося, що з усіма іншими. Шлях був один — через Лефортово. Там, Максим Максимович на власній шкурі переконався, що недаремно йому так легко далась роль есесівця. Методи роботи обох розвідок, німецької і радянської, не відрізнялись. Ті ж самі — шантаж, тортури, катування, погрози близьким.

Як виявилось, можна врятувати радистку Кет з гестапо, але не можна врятувати власну дружину з МГБ, оту прекрасну Сашеньку, яка ввижалась йому у снах, образ якої він беріг у своїй душі всі ці роки, з якою, врешті-решт, зустрічався в кафе "Елефант", так от, оцю Сашеньку, взяли і розстріляли. А просто так, для гарної комбінації політичної. 

Можливо, хтось пам’ятає, що у Штірліца і Сашеньки був син. Теж розвідник, герой "Майора Вихря", член тієї групи, що врятувала Краків від знищення німецькими військами. Я була недавно в Кракові, стоїть і досі. Читала і про те, що делегація ветеранів розвідки ходила до Путіна, аби довести, що прототип майора Вихря — російський громадянин. Ну, нехай. Батьківщина слонів не може допустити, щоб славетний майор Вихрь жив на Україні. Я розумію, українці — всі як один пособники фашистів, це вони пакт Молотова-Рібентропа підписали, аби українські землі об"єднати. Куди ж їм претендувати на участь в порятунку Кракова. Війну виграв великий російський народ, незважаючи на шаленний спротив усіх інших народів. 

А дочитали ветерани розвідки епопею про Штірліца  до кінця, та й екранізували б,  як Санечку Ісаєва, за порятунок Кракова,  спочатку довели тортурами і катуваннями до божевілля, а потім розстріляли як "ворога народу". Оце гарний фільм був би. І гарний розділ в підручник історії про "талановитого менеджера Сталіна". 

Почала писати цей пост через  Рауля Валленберга. Знайшла в  "17 миттєвостях весни" кілька кляузних згадок про нього. Задумалась, чи знав тоді Семенов, що Валленберг був викрадений і вивезений у СРСР, і там загинув? Чи йому просто веліли згадати прізвище?

Андрій Кочаловський, за сумісництвом рідний брат дружини Юліана Семенова пише, що останній не був офіцером КГБ, як багато хто думав. Просто дружив з кагебістами, з багатьма з них навчався. Писав про них. І про Валленберга теж.

Остання згадка про Рауля Валленберга вже в "Експансії — 3", шведський дипломат опинився в одній камері з радянським розвідником Штірліцом. Камера ця була не в гестапо, а у Лефортово. І знову Штірліцу не вдалось нікого врятувати.

Чи можна обілити цей режим? Чи можна назвати постійні порушення всіх людських прав "талановитим менеджментом"?  Виправдати всі страшні жертви?

Розфарбувати чорно-білий фільм кольоровим, і знову пропонувати це під виглядом історії.

Історія їх нічому не навчила.