Лицар плаща і кинджала

Це не могло  бути правдою. 

Українські митці мусили або загинути в таборах, або емігрувати, або співати про партію. Невже був інший вибір?  Вчений, письменник, знавець літератури і археології — може з доброго дива погодитись на кар"єру "подвійного агента". І де ? В середовищі таких як він, митців?

Ніяких пояснень нащадкам Віктор Петров не залишив. Ламайте тепер голову, чому він так вчинив.

Трошки історії. 

У квітні 1949 року у Мюнхені за загадкових обставин зник професор Українського вільного університету. Стурбовані колеги звернулись до окупаційної влади, але розшуки нічого не дали. Яр Славутич встиг навіть написати віршоване прокляття за пролиту "Віктора Петрова кров". Друзі почали писати спогади "про найбільшу культурну й інтелектуальну силу еміграції" .

Аж у 1955 році у виданій у Москві книжці "Археология в СССР" знайшлося ім"я радянського археолога В.П.Петрова . Що думали у Мюнхені, коли її побачили?

За наведеними у книзі Віри Агеєвої даними, радянського резидента  "вирахувала" англійська розвідка. Довелось тікати з Мюнхена. На Батьківщину.

Чомусь мені огидна ця історія, попри всі симпатії до головного героя.  Була у нього своя правда, чи не так? Може, мріяв про мазепинський шлях? Очолити український уряд і "зробити добре для свого народу"?

Не знаю пояснень, і не нам судити. Віра Агеєва наводить достатньо фактів, інтерпретацій, і залишає свободу вибору за читачем: з"ясовувати, чому письменник Віктор Петров перетворився в радянського розвідника майже на вісім років. 

По закінченні своєї шпигунської кар"єри Віктор Петров вже не займався літературою.Спротивіла? Нічого нового про Куліша чи Костомарова не написав. Жодної сторінки художньої прози. Займався тільки археологією. В якості наукового працівника Інституту арехіології Академії наук УРСР.

На схилі літ  він знову захищає кандидатську дисертацію( розвідницькі заслуги оцінили, а от звання доктора наук повернути не захотіли). 72-літнй пошукувач складає кандидатський мінімум:з історії партії, з іноземної мови. Знання німецької оцінили екзаменатори на "добре", вимова не сподобалась. Анекдот, чи не так? Людина, яка мала звання офіцера німецької армії, знала мову недостатньо для радянських екзаменаторів.

Трохи романтики в цій шпигуноманії: багаторічне кохання пов"язувало Віктора Петрова і дружину Миколи Зерова Софію. На схилі літ вони побрались.

Цікаво, що кожного року, на іменини Софії, Віктор Петров дарував їй коробку шоколадних цукерок, на згадку  про  якусь романтичну подію в 30-му році, коли коробка цукерок впала зі столу і цукерки розсипалась на підлозі. .. "Неизменно все дни и каждый день насыщены для меня  мыслью  и памьятью о Тебе". Якщо надіслати цукерки не виходило, Віктор просив кохану купити  коробку " в борг". Щось надзвичайно інтимне і дороге для них було пов"язане з тими цукерками.

Віра Агеєва наводить у своєму дослідженні (до речі, це праця з літературознавства) уривки з їх листування.  Запитання про плаття, здоров"я, поради завести кота чи викликати дівчину з контори по знищенню мишок ( тут меркантильний інтерес, Софія зберігала архів покійного чоловіка, і архів Віктора Петрова), запевнення про матеріальну підтримку і допомогу… Таке кохання минулого століття, романтично-лицарське. В ньому лицарства вбачаю набагато більше, ніж в шпигунських пригодах  резидента радянської розвідки Віктора Петрова.

А втім, читайте книгу, і робіть висновки самі. Тут є над чим подумати.

 

 

Ким були відьми, яких «палили при народі»?

Толедо — назва міста в Іспанії,  а також усіх, хто навчений магії, на відміну від спадкових відьом  чи чарівниць. Рейневан вивчав магічні науки ледве не в університеті, але мав небагато практики, через що  трапились різні кумедні історії, як-то викликали невідомо з якого світу Самсона і вселили його в тіло монастирського дурника, чи літали на лавочці на шабаш. Далі цитую: 

"Поверхня розміщеного в крейдяному колі дзеркала помутніла, ніби на неї дихнув хтось невидимий. У дзеркалі щось з"явилось, щось на кшталт імли, мутного випару. На очах безмежно здивованого Рейневана, який не дуже-то вірив в успіх заходу, випар набрав форми постаті. Почулося щось схоже на зітхання. Рейневан підніс руки:

— Великим іменем Тетраграматон наказую тобі, духу, зняти печать з книги таїн і зрозумілими для нас учинити слова її.

— Поцілуй мене, — прошепотів дух, — у мою астральну сраку." 

Так от, в Рейневана був однокурсник Гжегож, який  магією не захоплювався, а пішов працювати в інквізицію. 

А до чого це все?

А до того, що ще там є така особа під назвою Стінолаз, і ці особа не є людиною. Тобто, він є наполовину людиною, наполовину кимось іншим. Мушу зізнатись, позитивних емоцій ця особа не викликає. А якраз навпаки. Полює воно на відьом і всіляких чесних людей, а за ним бігає інквізиція,між іншим.

То до чого тут відьми?

Існує така собі теорія, що колись на Землі, як на планеті, жила не тільки людська раса, а були й інші, конкурентні розумні істоти. Але не люди. Людям довелось боротись за виживання. Боротись з тими, хто мав розвинені здібності до літання, наприклад, чи вміння робитись невидимими, чи міг передавати думки на відстані. Чому люди перемогли? Сапковський вважає, через здатність розмножуватись швидко. Ельфи у Сапковського практично безсмертні. Живуть кілька сотень років. Але здатність мати потомство є тільки у молодих. Тому вони і вимерли, бо молодь загинула у боротьбі з людьми, а старші — доживали, скільки могли, свої сотні років…

А інквізиція якраз займалась пошуком цих істот, які не люди. І оті відьми, спалені при народі, могли бути ельфами, гномами, упирями і упирицями… словом, повним набором персонажів з казок народів світу. 

 

Коли відьом палили при народі….

За статистикою, яку наводить Катерина Диса, навіть у таких країнах , як Данія, Англія й Угорщина, де абсолютну більшість потерпілих від переслідувань становили жінки,10-15% обвинувачених все-таки були чоловіками.  Загалом же в європейських країнах серед притягнутих до суду за відьомство було 20-30 % чоловіків. Цікаво, що в Росії в XVII сторіччі 70% обвинувачених становили чоловіки.В українських землях чоловіки становили 22%  всіх обвинувачених у відьомстві.

А тепер — про "палили". Авторка дослідила документи щодо судів над відьмами в українських воєводствах Речі Посполитої і стверджує, що в переважній більшості в Україні відьом не палили. Якось судді не мали такої дурної звички. Найчастіше людям, звинуваченим у відьомстві, стинали голову. Швидко і порівняно безболісно (порівняно з спаленням живцем) . Ще частіше — шмагали різками (судді і тут проявляли гуманність, якщо присуджували до великої кількості різок (200), то покарання мали розтягти на кілька місяців ( кожного місяця по 50).  А найбільш поширеним покаранням було церковне покаяння і обіцянка більше не займатись відьомством. Тут суд пояснював відьмі чи відьмаку, якщо вдруге зловлять, то вже спалять живцем. А поки — йдіть і більше не грішіть.

Отакий мирний характер мало українське полювання на відьом. Звичайно, авторка може стверджувати щось тільки на підставі  документів, які збереглись в наших і ненаших архівах. І говорити про ті випадки, які потрапляли на розгляд судів. А справи, які згоріли? А відьми, яких спалили без суду ? В книзі наводиться випадок , коли жінку , звинувачену у відьомстві, хотіли спалити одразу, але зупинились, бо вона "козацька вдова".  А ті випадки, коли не зупинились? Хто вів їх  облік і чи вів взагалі?

Підлито, пісипано, замовлено, причаровано, словом, пороблено й задавнено — з такими звинуваченнями  відьом звертались українські люди до суду. Авторка трактує ті звинувачення переважно з реалістично-практичного погляду . Або наклеп, забобони, або злочини кримінальні, отруєння, наприклад.

А зайшла б вона в перше-ліпше село на Поділлі. На початку двадцять першого сторіччя. Отут їй би розказали, що відьма може пісипати, а що — підлити. З повною вірою у результат. 

Хоча я не згодна з поясненням більшості випадків зафіксованого відьомства як обмови, забобонів,  чи непорозуміння, моя щира дяка авторці за весь той фактичний матеріал, який вона зібрала і навела в своїй книзі. Дійсно, тут вже можна вести дискусії, чи були ті всі випадки дійсно "чарами", чи ввижалось свідкам. Але є на підставі чого дискутувати, панове, є про що сперечатись.

Наприклад, в судових справах знайшли освідчення відьми про польоти на шабаш. Як щира шанувальниця Сапковського, я вірю, що відьми на шабаш літали. Як це технічно робилось — не уявляю. Але ж і телевізор нашим предкам здавався б відьомською вигадкою, чимось надприродним. 

А от Катерина Диса пише, що  жінку тортурами замучили, от вона і почала марити. А в маренні всіляких нісенітниць на себе наговорили.

Це, між іншим, рідкісний випадок на українських землях. Не польоти на шабаш, ні, а тортури. Їх в наших краях застосовували рідко. Тому що гуманні? Може й так. Та в книзі наводиться ще одна версія. Послуга ката були з недешевих, не всяке місто могло собі їх дозволити. От і вірила на слово потенційним відьмам, і відпускали їх під чесне слово .

 

Я теж знайшла що читати. Історія з відьмами

 Нарешті знайшла книжку до душі. Махнула рукою на новомодні художні твори, і викупила собі наукове дослідження про відьом. Знову ж таки , надихнула Абетка отим сайтом з старовинними рукописами. 

Історія з вільмами

Автор — Катерина Диса. Назва "Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої ХVII-XVIII століття".  

Читатиму на вихідних, вчора трошки погортала. Цікаво дуже.  

Осінній плач, осінній спів посеред літа золотого…

 А потім я знайшла в бібілотеці його збірку, видану в 1964 році. Потім купила собі нову, видану вже в 1990 (її благополучно зачитали, а шкода, бо в тій ,останній збірці були спогади дружини Плужника, жива розповідь про їхнє життя і трагічні смерті українських митців. Пам"ятаю, Галина Плужник з розпачем писала, звертаючись до своїх ровесників "Чому ви не втекли, чому дали себе знищити?".

Пам"ятаю лист Плужника в той день, коли він дізнався про сві вирок: не розстріл, заслання. Писав дружині, що щасливий. А воно так і так вийшло — смерть, як не від кулі, то від хвороби. На Соловках.

Чому вони , ті поети двадцятих ркоів, відчували себе такими приреченими? Може, мали в душі почуття провини, бо вціліли під час революції і громадянської війни? Хтось зустрів наречену "кулю над Дніпром", а їм випало щастя ще років 10-12 пожити. Творити. Любити. Писати коханй "Гей, дівчатко, найкраща з моїх химер…"

А поему "Галілей" я переписувала колись від руки, з того старого видання 1964 року. Переписувала, бо повірила Валерію Шевчукові, що Плужник — найталановитіший поет з групи "Ланка".

Далі уривки з поеми "Галілей"… 

 

По безмежних просторах знайома путь 
Не втомила землю і досі, 
Бо ось знову дощі ідуть, 
Осінь. 

І коли повз кав'ярні, де теплі огні, 
В черевиках іду подертих, 
Чогось раптом спокійно-спокійно мені — 
Чи то жити, чи вмерти… 

Ах, ця осінь! 
Це з нею постійно так: 
Стисне серце в малий кавалок, — 
І ось дні — 
Наче сірий тифозний барак, 
А за вікнами плями галок. 

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі! 
Ви! 
Чиї щелепи, мов обценьки! 
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави… 
Взагалі, я дуже тихенький. 

Не потрібно, звичайно, такої бридні 
Тим, що мають нервову систему хорошу! 
Ну, а я, хто обідає раз на три дні, 
Інакше не можу! 

Може, й справді такий обиватель я, 
Що весь біль мій — пальто без вати; 
Тільки ж, може, це з того, що я відтіля, 
Де закон — не по разу вмирати! 

Що я можу про себе сказати ще? 
— Бути щирим — не всім зуміти! — 
Хіба те, що під сірим вечірнім дощем 
Десь на розі вити б і вити. 

Так, як виє на місяць голодний вовк, 
Дужий пращур собаки! Не замовк, 
Не замовк, 
Не замовк 
Голос споминів всяких! 

Крізь минуле і кожну хвилину нову, 
Крізь кохання чую і книгу — 
Ау-у! — вовчий вигук. 

Так, як виє дикун чорношкірий десь 
У байдужі вуха природі… 
Ах, я знаю, дикун той сховався увесь 
В моїм серці насподі! 

Так, як вили колись і мої діди, 
Називаючи вий цей співом, 
Коли співів чужих сліди 
Заливали червоним пивом! 

Гей! 
Та тільки ж тихенький я… 
І мені потихеньку вити 
В мертві вуха нудних киян 
Під осінній холодний вітер… 

І такий я злиденний увесь, 
І убого мені, убого… 
І Тичина, і Рильський, й Олесь… 
І нікого-нікого… 

Ну кому розповім я про ранній біль 
І про віру мою у біль цей, 
Коли мрія загальна — щоб вісім неділь 
Та на одному тижні зряду! 

Та й не треба нікому ніяких слів: 
Міліард дев'яносто чотири промови! 
Головне — заробив і з'їв 
І щоб трошки здоровий! 

Ну на чорта, встромившись в сівке пальто, 
Комірком затуливши шию, 
В гущу давніх повій і нових авто 
Десь на розі безглуздо вию: 

— Нехай буде воля твоя, 
Часе мій. 
На землі натомленій цій! 
Комашинка маленька я 
На твоїй байдужій руці… 

Ой, упали ж та впали криваві роси 
На тихенькі-тихі поля… 
Мій народе! 
Темний і босий! 
Хай святиться твоє ім'я! 

Хай розквітнуть нові жита 
Пишним цвітом нової слави! 
Гей, ти, муко моя свята, 
Часе кривавий! 

Убієнним синам твоїм 
І всім тим, 
Що будуть забиті, 
Щоб повстати в безсмертнім міті, 
Всім 
Їм — 
Осанна! 

 

І ще одна історія мого життя, пов"язана з Плужником.

Я любила читати  вірші Плужника в студентські роки. Він підходив до депресивного настрою, коли сумно і нічого не хочеться. Я постійно читала його про себе по дорозі з інституту додому.

Один такий день я пам"ятаю особливо яскраво. Осінь. І навіть сонячно. Я йду і читаю про себе Плужника. Навколо люди, машини, рух чи спокій. Якби це показували в кіно — виглядало б як гарний фільм. Але ж це не фільм. Це життя. 

Я приходжу в наш двір. Повно людей. Міліція. Перелякана мама зустрічає мене на вулиці з криком:"Зіну вбили". Моя сусідка, на рік молодша , була вбита саме в той день у власній квартирі. 

І так це банально було, читати Плужника в ті хвилини, коли жива дівчинка стає мертвою 

І так небанально, бо той Плужник , через кілька років по "Галілею" помирав на Соловках.Чи відчував він себе тихеньким…Як почувався він тоді… Які вірші читав про себе….. 

Як же мені хочеться, щоб хоча б хтось з них ,таких молодих, таких талановитих, таких небуденних, — вижив. Дожив хоча б до 60. Читав би лекції в університеті чи писав товстенні книги мемуарів. 

І я навіть могла б колись з ним зустрітись,десь в Києві, біля Лаври, мама показала б мені поважного дідуся і прошепотіла б з побожністю:"Дивись, це Плужник"!. 

І все було б інакше…все… і точно знаю, що ніякі незнайомі дописувачі не писали б мені у скриньку: "пішітє по -русскі,я пойму."

 

А наша Галя — БАЛОВАНА

Набридло "Поліаннну " перечитувати!

Набридли книгарні, запаковані сетямі в одіночестві і прочімі мутямі.  Хочу нормальної людської книжки.

Галя — не писатєльніца, пока. Галя — чітательніца, давно. Всеньке своє свідоме життя.

А що вона має тепер? Постійний тиждень нечитання! Де та Джулія Кемерун, Галя вже готова стата письменницею.

Бо це — не тиждень нечитання. Це місяць нечитання. Квартал нечитання. Рік нечитання.

Цілісіньке життя нечитання бовваніє  попереду. Краще в КПСС вступити, ніж таке життя.

Чому Валерій Шевчук не напише  другу "Житомирську сагу"?

Чому Оксана Забужко не видасть другий том  Нотрдам деЮкрейн? Вона хоч його писати збирається? Чи тепер українська література  виключно село-не-люди і ніяких нотрдамів?

Дійсно, зачєм Дами, коли українки, як кажуть по телевізору , раніше все жито жали. Цілодобово і круглий рік. Жнуть і жнуть, а Галя тут Дами собі захотіла. Балована, звісно. 

Я, звичайно, людина тиха, спокійна і толерантна. Я можу позачергові вибори витерпіти, і в кризу вижити.  Якщо є що читати.

А якщо ні, …  — на Майдан! З вимогою культурної революції.

Ну не можна так над людьми знущатись, панове, не можна.  Для людей треба все добре робити, якісно. Мене так баба Надя вчила. До того, як стала янголом. (Не тим, верберівським, а справжнім, янголом на небі). Вона говорила, що людям треба і страву якісну подавати, і солодкого не шкодувати.

 

Щось я розмітингувалась. А , між іншим, купа недописаних звітів мене чекають. Пока, колеги, на добраніч! 

 

Молебен

Десь там, на півночі буття,
Де вежі чешуть небосхили,
Заплакали хрести й могили,
І плач той чую тільки я.

Десь там, на півночі буття,
Є цвинтар, у якім примари
Кочують без своєї пари,
Їх розпач знаю тільки я…

Десь там, на півночі буття,
Де на собор покійних кличуть
Та сови в вівтарях кигичуть,-
Ніхто не чув їх, тільки я…

Степан Ткачук, український поет з Румунії, цитую за збіркою "Золотий гомін", К.,"Молодь", 1991

Вербер.Хто мені вгодить?

Якщо чесно, розмови з Єфімом Івановичем дають мені більше задоволення ніж книжки, куплені в нього. Книжки як і всюди, а продавець він з тих, що своєю справою займається. І не викликає роздратування, як хлопчики у великих книгарнях зі своїм "Вам щось порадити?". Що вони можуть мені порадити? Я ж їх асортимент напам"ять вивчила, і все не те.

От в Єфіма Івановича я наважилась купити нового Вербера. Продовження його янгольсько-божественного циклу. Про янголів мені дуже сподобалось, божеські історії — пішли, але зі скрипом.

А ця нова книжка … автор свого часу  закінчив Вищу партійну школу і вирішив повторити подвиг з "Коротким курсом ВКП(б).  Тільки Вебер пише "Короткий курс світової історії".

Книга надмірно перевантажена інформацією. Настільки, що читачеві вже нема про що здогадуватись, автор в наступного розділі подасть "першоджерело" в детальному викладі. Не варто ламати голову над паралелями, все просто, все пояснюється, все розжовується…

Може, це добре для молоді? Щось дізнаються нового з історії? Але наскільки це ув"язується з концепцією , висловлену  в "Ми, боги", про переписування історії переможцями?  Невже оці історичні баєчки, виписані дрібним шрифтом, і є історією людства?  Враховуючи, що вони взяті з переписаних переможцями, за думкою автора, джерел?

От мучу цей вінегрет, і думаю, чи автор закінчить цією книжкою свій "курс молодого бога". чи ще нервуватиме читачів продовженням? І коли я перестану купувати всіляку рекламовану дурню, навіть у любимого мною Єфіма Івановича?

 

Книга мого життя розкрилась одного незвичайного дня

Багато знайомих і багато з родин відійшло на той світ…

Пробую словами рятувати їх від забуття, від неіснування…

Пам»ятаю:я мала тоді три, може, чотири роки. У нас бував частіше, ніж інші, товариш батька, урядовець з»…». Батько називав його по імені:Франек.

Пан Франек приносив мені забавки, але я не хотіла ляльок, ні інших забавок, я воліла картини або камінчики, «кльоцки», що з них можна будувати. Також радо слухала казок.
Пан Франек розказував часто казку про дивний край, де ростуть дерева з золотистими листками, де течуть срібнолисті струмочки, де є озера з цвітами водяних лілій…
Приїде золота карета з запряженими метеликами – і ми туди поїдемо. Феї будуть танцювати. У маках буде горіти світло. Карлики нанесуть овочів, золотих помаранч і бананів, солодких бананів…

— Але ти мусиш мене любити, що це все сталося ! Правда, що ти мене любиш?

Мені не подобалося це говорення про любов і все про любов. Ті старші панове постійно говорять про любов, кожен хоче, щоб його любити…А я кохаю тільки матусю і, звичайно, батечка…І казок його не хочу і з ним не поїду туди, де ростуть золоті дерева і солодкі банани…

 Раз уліті, щоб мене зацікавити, сказав :»Завтра буде сніг».

Я щось міркувала, що старші не додержують обіцянок, що дітям не говорять правди. Одначе, на другий день ранком, як я подивилась у вікно, падали білі сніжинки… Той пан мав багато труду, щоб сипати з даху паперові зірочки. Мені справді видалося, що падає сніг…
Він знав, що я люблю, коли містечко покрите снігами. Білі доми, білі дахи, білі дерева… Гарно воно, коли на блискучий сніг падає заграва заходу… А вже снігом покриті кущі виглядають, наче фантастичні квіти з Андерсена.

Коли паперові шматочки падали рясно, наче снігові зірочки, він тішився і питав: «Правда, що ти мене любиш ?»

Я не сказала «люблю». Нічого не хотіла йому сказати. Я любила свою матусю більше, ніж фею з казки, ніж ці білі сніги. Мені здавалось, що мою матусю кожний любить, а, може, й він матусю любить. Моя матуся молода, а його — старенька, сива.

…….

Пан, що питав мене «Правда, ти мене любиш?» — не приходив. Мені нічого не казали, але я зачула – хоча тоді мало що зрозуміла – що він, пан Франек, застрілився…
Смерть… Самозгуба… Лишив свою маму, сиву-сиву й одиноку. Щось дуже нестерпуче приневолило його до самозгуби. Лишив своє гарно уладжене мешкання, де все було золоте – як у казці…
Ніколи про цю подію я з батьками не говорила, і о. Грабовинський не вмів вияснити тої самозгуби: чи причиною самозгуби був якийсь американський дуель, чи фінансова криза, спричинена казковою обстановкою, чи туга і те – без відповіді безнадійне запитання: «Чи ти мене любиш ?»

Крісло русалки. Сью Монк Кід

А дозволили б собі трохи пожити.

Життя — не фільм фантастичний. В минуле не повернешся і не зміниш свої вчинки. То чи не краще залишити минуле минулому? Чи не краще не шкодувати за втраченим, а знати про новий день і можливість прожити його по-новому?

Все це було б можливим, якби ми не замуровували  свої почуття десь в підсвідомості, якби мали розуміння чому чинимо так чи інакше.

Головна героїня Сью Монк Кід, сорокарічна художниця приїздить на острів аби доглянути свою матір.

Натомість, вона змушена провести справжнє розслідування, бо не дізнавшись правди про свою родину, нікому не допоможе.

В якийсь момент життя на острові перетворюється на фільм жахів чи  на божевільню. Хвора матір, сусіди і друзі, які категорично не бажають нічого розповідати, і кохання головної героїні…до послушника з місцевого монастиря.

Її зовсім не мучила совість, і з саме через цю любов без почуття провини, як на мене , вона змогла розв"язати заплутану ситуацію неправди і замовчування.

Бо любов дає нам сили творити неймовірні речі. І, взагалі, дає нам сили. 

Тут я мушу зупинитись і чесно сказати, що ця замітка мала продовження. Але воно кудись поділось під час редагування. В продовженні я писала, що "Крісло русалки" антикризовим  читанням не назвеш, там занадто жахів як на мене.  Мама рубає собі пальця, хворого отруюють, дівчинку переконують,що вона винна у смерті батька. Письменниця полюбляє отакі-от страхіття, в "Таємному житті бджіл" дитина вбила свою матір насправді. А тут — тільки почуття провини ні за що.

Ще авторка захоплюється жіночими релігіями, і в цій книжці теж знайдеться кілька культів з дивною сумішшю христинського язичництва, і, звичайно, жіночий гурт, гурт подруг чи жриць; їх спільні зібрання  чи молитви, їх спільні вчинки чи злочини… Хто може провести межу?