Хата-читальня

Перебуваючи на початках мамської кар"єри, зловила себе на прагненні стати ідеальною мамою. І на серйозних ознаках втоми від тієї ідеальності. Тому згадала читану ще під час вагітності книгу Елісон Пірсон "И как ей это удается?"

Активна і оптимістична героїня книги намагається поєднати кар"єру  успішної бізнес-леді з материнством. Вона цілий день працює в офісі, їздить у відрядження - і при цьому хоче, щоб сусіди і друзі вважали її ще й ідеальною мамою, такою, що сама готує сніданки і пече домашні кекси для шкільного свята. О, вона має няню, і добре заробляє, і чоловіка має, який заробляє трохи менше, зате любить дружину, яка ніяк не дорівняється до стандарту ідеальної мами.

Гарне читання  для перфекціоністів і перфекціоністок, для розваги і роздумів над вічним питанням "що в житті найголовніше?".

"девушка с татуировкой дракона" в рецензіях названа і детективом, і трилером.

Як на мене, це дуже з натяжкою. Детективна складова закінчується десь на середині книги:маньяка знайшли, а далі , як в добрій мильній опері, описується життя в постманьяковий період. 

До речі, про маніяка. Я розумію, що автор хотів показати масштаби насильства проти жінок, але навіщо було вбивати кицю? Такий банальний сюжет: в кінці кожного розділу з’являється киця попити молочка,а потім, перед викриттям маніяка , її вбивають. І банально, і кицю жаль. Тому любителям киць не рекомендую читати цей твір.

А чия душа може пережити смерть киці, напишу ,що це , на мою думку, не детектив, а роман про життя дівчини з особливими потребами. Головна героїня, та сама, з татуюванням дракона, частково дієздатна особа 24 років. Вважається, що вона не може самостійно розпоряджатись своїми грошима (хоч заробляти гроші закон їй дозволяє). Ось це дівчисько, з медичним діагнозом і призначеним опікуном примудряється розкривати найбільш заплутані злочини, та ще й бог'зна якої давності.

Є над чим задуматись. В моєму різному житті були кілька років викладання основ соціальної роботи студентам-заочникам. Більшість моїх студенток працювали в державних соціальних службах. Вони постійно критикували виплати при народженні дитини, бо, мовляв, всі підряд кинулись дітей народжувати, а народжуються неповносправні і розумово відсталі. Я слухала-слухала, і якось сказала: "Чи впевнені ви, що до кінця розумієте божий задум? Хід еволюції? Настільки ви поінформовані, чим все закінчиться і яку роль в розвитку людства зіграють люди, названі вами інвалідами? " Такі риторичні запитання. Але дівча, виведене Стігом Ларсоном в своїй книжці, надто переконливе для прихильників теорій "нормальних" і "ненормальних" людей. Дівча зовсім нериторичне, як кажуть поляки. Можливо, вона ніколи не опанує до кінця програму середньої школи, та, поклавши руку на серце, хто з нас пам’ятає ті шкільні предмети? Хто може сказати, що абсолютно все зі шкільного навчання знадобилось в житті?

Героїня Стіга Ларсона знайшла своє місце в житті, і розповідь, як це їй вдалося, для мене цікавіша ніж банальний трилер зі зникненням жінок. Бо трилер передбачуваний, а дівчина - дивуватиме до останньої сторінки. Взагалі, не треба вважати інших дурнішими за себе, бо ролі в сучасному світі можуть змінюватись що миті. Той, кого вважали дурником, сам здатен всіх обдурити, а розумник - легко потрапить у пастку і не знатиме, як знайти вихід. Але коли дурник з розумником об’єднаються - це стане сюжетом книги "Девушка с татуировкой дракона", не найгіршої з читаних мною останнім часом.

Авторка отримала 450 тисяч доларів за дебютний роман "Тайная история" . Всі, хто читав, хвалили.Мене заінтригували рецензії, і я наважилась на подвиг: читала роман з монітору, бо паперовий варіант не знайшла. Чесно шукала на Петрівці, продавці згадували, що було таке, але давно. А мені ось тепер приспічило його прочитати.
Це аж ніяк не той текст, який можна читати з монітора. Цей текст треба смакувати в сільському будиночку біля грубки, в тиші і спокої, і ніяких комп’ютерів, телевізорів, цивілізації загалом. Дехто пише , що це детектив. Ну, якщо "Колекціонер" Фаулза вважати трилером ( а я не вважаю), то "Таємна історія" Донни Тарт - детектив. Тільки в Донни Тарт хто вбивця відомо на перших сторінках, а коли те вбивство буде - ще треба дочитати.
Авторка описує атмосферу американського коледжу, життя групи студентів, які вивчають грецьку мову і взагалі античність. Група дуже маленька, аристократична, оповідач затесався в неї обманом, створивши собі уявну біографію заможного хлопця, який відмовляється від батьківської підтримки. Так от, ці милі діти, по вуха в античності, замислюють вбивство свого товариша. А ми, довірливі читачі, на сімсот з гаком сторінках слідкуємо за розвитком сюжету. Ясно, що того хлопця вб’ють, але якщо це зрозуміло одзразу, то про що ж Донна Тарт пише? Про грецьку філологію? Вживання прийменників в античних текстах? Про божевільних, які занурились в світ науки аж до повної втрати зв’язку з реальністю? Про невідворотність покарання за злочин? Про інфантильність сучасної молоді? Про небезпеку психоделічних експериментів ? Про відповідальність педагогів за своїх учнів?

А, бог її знає, про що вона пише. Головне, це читати цікаво.Рекомендую всім. Не пошкодуєте.

Джоан Харрис. 5 четвертинок апельсина. Власне, кожен автор пише про щось одне,і прочитавши другу книжку Харрис я, здається, почала розуміти як вона бачить цей світ.

Щоб там не писали в рецензіях, з самого початку "5 четвертинок апельсина" мене шокували. Я небагато читала книг про другу світову війну, в яких так легко прощалась би зрада своїх. Неважливо, хто свої, хто чужі, але в більшості випадків - співробітництво з ворогом засуджується. В більшості випадків, та не в світі Джоан Харрис. 

Її герої, діти і дорослі, живуть одночасно у двох вимірах, в сучасності і в сорокові роки минулого століття. Там, в пору свого дитинства, вони досить порозважались, не розуміючи, що роблять. На їх совісті - смерті й поламані долі рідних та сусідів. Але в світі Джоан Харріс не існує докорів сумління. В її світі, побачивши левів на верхній полці, треба зі всіх сил тягнутись до тих левів, ігноруючи посуд, що перетворюється на черепки. А взявши лева до рук, треба покрутити його в руках і сказати: ""Ні, це не те, що мені потрібно", і гордо вийти з крамнички, залишивши по собі руїну. 

Персонажі "5 четвертинок апельсина" Джоан Харрис - люди зі світоглядом первісних язичників,"закохані в життя поганини", єдине, що їх виправдовує - вік. Але й ставши дорослими вони не особливо картають себе. В їх світі немає ні гріхів, ні карми, бо змінити вчора неможливо, можна тільки жити сьогодні. 

Сьогодні літня вдова повертається на ферму матері, аби жити там, де пройшло її дитинство. Вона нікому не відкриває своєї таємниці, нікому не каже, що вона - насправді дочка саме тієї жінки. В спадок від матері Фрамбуаз отримала альбом з рецептами, і, гортаючи його сторінки, вона потроху згадує своє дитинство. Тепер вона розуміє, як її мати страждала від, на перший погляд, невинних дитячих жартів, як-от таємно принесений в дім апельсин. Мама дивно реагує на апельсини, в неї одразу ж починається мігрень, і на день-два діти мають повну свободу. А мама вгамовує біль морфієм. Апельсиновий запах переслідує її всюди, вона й не здогадується, що шкірка від апельсину лежить в її подушці, покладена молодшою донькою . Діти жорстокі? Так. Діти не вміють передбачати наслідки? Так. Все закінчиться дуже погано? Так.

Пахне сливами і французькою кухнею, прекрасний світ дитинства і благородної старості, і ніяких докорів сумління. Нехай минуле залишається в минулому. Сьогодні - тільки любов.

Ось такі п’ять четвертинок апельсина від Джоан Харрис.

Довго не хотіла читати книгу англійської письменниці  Джоан Херрис "Шоколад". Дивилась фільм, і, чесно, думала, що книга цілком відповідає екранній версії.

Знаєте, є такі випадки, після успішного кінопрокату сценарій оформляється як роман і пропонується читачам. Купуєш, починаєш читати, а там - один в один як в кінотеатрі.

"Шоколад" Джоан Херрис  виявився не схожим на екранізацію (до речі, спочатку була книжка, а потім - Джонні Деп). Книжковий "Шоколад" - абсолютно антиклерикальний твір, з першої і до останньої сторінки. Життєрадісній шоколадниці Вів"єн  у книжці протистоїть не якийсь там шанований у містечку граф, а сам місцевий кюре, який люто ненавидить все, що вибивається за рамки його світогляду.  Від фільму в книжці залишився хіба що шоколадний дух, майстерно описані цукерки, тістечка і торти, а ще - гарячий шоколад з різними добавками. Рекомендується читати з шоколадкою або в кондитерській, щоб посеред книжки не зриватись з місця і не бігти в магазин за чимось, ледь схожим на описані смаколики. Хіба що поряд з вашим домом є шоколадниця!

Що важливіше:бути добрими християнами чи бути щасливими, ось про це міркують персонажі книги , смакуючи гарячий шоколад..  Для головної героїні  Вів"єн вибір стоїть  не стільки між християнством і щастям (вона не ходить до церкви, не дотримується обрядів), скільки між свободою і щастям... Вів"єн, як і інші мешканці французького містечка ще усвідомить, що насправді вибору не існує. Можна бути щасливим  будь-де (правда, Віктор Франкл писав, що є дві безнадійні ситуації в житті:концтабір при тоталітарному режимі і невиліковна хвороба, якщо всі методи лікування вже випробувані), можна бути щасливим християнином, а можна - нещасливою відьмою-мандрівницею. Головне - не нав"язувати свій спосіб життя іншим, а собі дозволити бути собою.

Продовжую публікувати казку у віршах моєї куми Люди.  Сподівались, що її надрукують в рамках обласної програми видання книг місцевих авторів. Надрукували лише уривки з казки, в збірці творів для дітей.

І я з чистою совістю пропоную Інтернет-спільноті більш-менш повний текст.

УРОК МАТЕМАТИКИ

Час летить, немов жар-птиця.
Як там наша учениця ?
Тихо. Там, у Верховітті,
Щось учитель каже дітям:

- Перевозив через річку
Човник пташеняток -
Двадцять сірих невеличких
Усього курчаток.

Рейсів п’ять - і всіх доставив!
То скажіть мені,
Скільки може розміститись
Пташенят в човні?

Хочеш, Каво, нам сказати
Як задачку розв’язати? -
Кава кліпає очима,
Мовчки знизує плечима.

- Щось ніяк я не збагну,
Повторіть спочатку:
Хто по рейках волочив
У човні курчатко? -


Що ж робити? Вчитель знову
Тричі повторив умову.
Та чи Кава слухала?
Потилицю чухала,

Розглядала стіни, стелю,
Ну а далі й каже:
- Хто задачу зав’язав,
Той нехай розв’яже.

Треба сказати, що до творчості Марка Вовчка я небайдужа з дитинства.

В Немирові наша родина рік жила на квартирі в саме тому будиночку з меморіальною дошкою, наче б то тут мешкала колись видатна українська письменниця (кажу, наче б то, бо за іншими даними, в будиночку було господарське приміщення). Я пам’ятаю, як відкривала їй пам’ятник біля школи. На пам’ятнику російською мовою писалось про "украинского писателя". Я досі дивуюсь, чому російською? В україномовному Немирові? Звідки таке вигадали ? Чим керувались? Адже до постанови 1982 року про поглиблення, поширення і підвищення ролі російської мови залишалось ще три роки.
Ще я любила Оксану Іваненко. Мама купила мені її "Казки", а потім принесла журнал "Вітчизна" з початком "Марії". Пам’ятаю, що уважно той початок читала, там все про Немирів, і згадувалось "миле село Вовчок", я тоді не знала, що тих Вовчків біля Немирова аж два, і , швидше за все, жоден не має стосунку до псевдоніма.
А потім я прочитала "Марію" повністю, і , вже старшокласницею, купила собі "Воду з кринички", повість про останні роки життя Марії. Якщо ви трішки знайомі з біографією письменниці, то пам’ятаєте, що вона несподівано залишила творчу працю, Петербург і в статусі мадам Лобач-Жученко стикалась безкрайніми просторами Російської імперії.

Ось версія Оксани Іваненко про причини цього фатального повороту долі:
"Але жінка не хотіла йти, поки не поговорить із "славетним Марком Вовчком". Невже Марко Вовчок не має серця і не вислухає її? Наче перед самими очима Марії мелькали тонкі руки в модних мітенках з дрібними оборочками. Марія бачила, як за пенсне весь час мигали очі, жінка швидко знімала його і протирала скельця - не від сліз, очі дивились уперто. Марії стало ясно - відвідувачка була переконана, що не піде звідси, доки не доможеться свого."
Нагадую, що в той час Марія видавала журнал перекладів іноземної літератури, і пані в мітенках прийшла просити роботи.
Уява Оксани Іваненко домальовує те, що трапилось далі. 
"На яку біду саме в цю мить зайшла Надя. (Надія Білозерська, колега по журналу)
- Пробачте, хвилинку! Марусю, я зустріла Звонарьова, він просив тебе не зволікати з перекладом казок Андерсена.
- Казок Андерсена! - схопилася жінка. - Боже мій! Ви перекладатимете казки Андерсена! Ці божественні, незрівнянні казки, які я знаю з дитинства напам’ять! Ви ще не перекладали їх?
- Ні, - мовила Марія, не розуміючи, на що та наміряється.
- Будьте милостиві! Будьте великодушні! Зробіть добре діло. - Прохачка склала молитовно руки, як складають жінки в костьолах перед мадонною. - Дайте мені їх перекласти!
- Як? Адже просили мене,- щиро здивувалась Марія.
- Я знаю, знаю, ці казки не довірять абикому. У вас ім’я. У вас авторитет, а мене ніхто не знає. Хай ваше ім’я стоїть на перекладах, а зроблю я. Адже, певно, у вас і без цього невеликого перекладу є заробіток, а я, я - тут вона схлипнула, - ледь животію у злиднях. Часом я не можу купити дитині склянку молока.
- Гонорар за це буде зовсім незначний, - розгублено мовила Марія.
- Хай, хай копійки, мене й вони порятують. Певно, ви ніколи не знали, що інколи й копійки рятують! Я ж зовсім самотня в Петербурзі."

Далі, знову ж така , за версією Оксани Іваненко, розчулена Марія згадала, як голодувала з сином у Парижі, і погодилась віддати казки для перекладу " пані в мітенках". Правда, "щось муляло серце Марії - все вийшло якось негаразд. Але ж треба було допомогти? Чом тільки ця жінка така настирна й балакуча?"
Але не довірилась Марія своїй інтуїції, дала бідній жінці заробити і що вийшло?
Вже після виходу казок, в столичній газеті з’явилась стаття з промовистою назвою "Что-то очень некрасивое". Автор стверджував, що переклад Марка Вовчка, насправді, не оригінальний, а під її іменем надруковані раніше здійснені переклади Стасової і Трубнікової. Скандал! Сварки і з’ясування стосунків! У відчаї Марії хлопає дверима і їде з Петербурга. А про долю "пані в мітенках" Оксана Іваненко не пише нічого.
Але чому не пише? Якось дивно, що Марія віддає казки для перекладу "людині з вулиці». Як мінімум, "пані в мітенках" мала б представитись! А з якого дива вона так підставила бідолашну письменницю ? Авантюристка ? Чи тут щось інше?
Хто ж була та фатальна жінка української літератури? Я й сама дізналась про це тільки недавно, хоча вже років з дванадцять тримаю в голові історію цієї фатальної особи. Але, дивно мені, що Оксана Іваненко не зв’язала докупи два, мабуть, відомих їй факти.

Знайшла у шафі  книжечку Сергія Михалкова "Ілля Головін", 1950 року видання,  а  шукала Грехема "Вітер у верболозі" .Я цього Грехема вже років двадцять збираюсь прочитати, і щось не йде він мені. А от п"єсу Михалкова я колись прочитала.  

Цитую з анотації:
"П"єса "Ілля Головін" лауреата Сталінських премій Сергія Михалкова розповідає про боротьбу проти формалізму в музиці, музикознавчій критиці, мистецтві, проти космополітизму і схилення перед буржуазною культурою Заходу. Головний герой твору - композитор Ілля Головін. Він допустився грубих формалістичних помилок і після партійної критики знайшов у собі сили, щоб усвідомити й перебороти їх, стати на єдино вірний шлях методу соціалістичного реалізму, народності." 

Між іншим, Андрій Кочаловський хотів поставити цю п’єсу, але передумав. Здається через те, що п’єса мало відома, і сучасна публіка навряд чи зможе оцінити всю красу соцреалізму та родинних стосунків Михалкових-Кончаловських. Андрій Кончаловський пише, що головний герой п’єси Ілля Головін списаний з його діда-художника, який жив у селі за сто кілометрів від Москви (так він убезпечив себе від перспективи бути висланим на 101 кілометр), зневажав радянську владу і технічні винаходи ( в домі не було навіть електрики).  Здається, дім діда потів показав Нікіта Михалков в "Утомленные солнцем".

Мене ж зворушила авторська передмова «для дирекції театру і режисера вистави.
П’єса "Ілля Головін" може бути поставлена, згідно з дозволом Реперткому, лише в музичному оформленні композитора А.Хачатуряна.Музика до цієї вистави має принципове й вирішальне значення, тому виконання музичних уривків вимагає особливої уваги.
1. Клавір уривків з Четвертої симфонії Головіна, які виконуються в першій дії, а також музику до пісні з другої дії слід одержати в Управлінні захисту авторських прав у Москві.
2. В другій дії вистави Головін слухає по радіо свою формалістичну симфонію, яка передається з Америки у виконанні симфонічного оркестру. Перед виконанням симфонії чути голос диктора. Цей виступ диктора, а також симфонія у виконанні оркестру записані на пластинку. Пластинку можна придбати у відділі розповсюдження Управління захисту авторських прав. Вартість її - 350 карбованців."

А, короткий зміст п"єси:композитор написав симфонію, а народ хоче, щоб він писав хорові пісні;художник намалював маки, а народ хоче, щоб він малював колгоспну бригаду. Врешті-решт митці не витримують і виправляються,  а народ співає хором під духовий оркестр.

Всі дивились фільм "Нескінченна історія", і він їм сподобався. А я - кілька разів пробувала, і не зачепило. Перечитала різні рецензії різних людей  тут і ще тут. Виявилось серединка на половинку, хтось хвалив, хтось сварив. Але настрій був передноворічний, ціна антикризова, і я собі  купила цю книжку.

І  поринула у чарівний світ Фантазії!... А ви повірили? Що я дійсно зачитались цим твором? Я старалась. Іноді чари Фантазії діяли і на мене, але через кілька сторінок я починала згадувати, що подібне читала у Льюїса, потім нудилась довгими описами  чи дратувалась через мову. А потім - знову зачитувалась.  З цього роблю висновок:час зав"язувати з казками і повертатись у дорослий реальний світ. Інакше загрузну у Фантазії надовго.

Укранською "Нескінченну історію" переклав Прохасько, редактор Кіяновська. Саме ці люди випустили у світ цісарство Фантазію з Дитинною Царівною на чолі. Я дого думала, чому цісарством править царівна, і так і не знайшла розумного пояснення.  Мова книги своєрідна, і як на дитяче читання для всієї України, трохи ускладнена. Хоча я виросла на збірках закарпатських і прикарпатських народних казок і тільки зараз зрозуміла, що чарівне горнятко - це не горщик маленький, а чашка-кухлик. У випадку з "Нескінченною історією" сучасні діти знайдуть кілька десятків слів, аби думати над їх значенням найближчі двадцять років.

"Жена путешественника во времени" Одри Ниффенгер - таке собі різдвяне читання.

Різдвяне, бо я поки я вчиталась в книгу, там вже почали святкувати Різдво. Падав сніг. Родина зібралась на великим столом на різдвяну вечерю. Запікали індичку в духовці . Катались на лижах. Дарували один одному подарунки. Кохали одне одного до безтями.

Романтична історія з присмаком фантастики. Одна зі спроб з’ясувати, що буде , коли .... Коли люди почнуть рухатись туди-сюди в часі ? І не зможуть ці переміщення контролювати, як не може головний герой книги "Жена путешественника во времени" Одрі Ниффенгер .

Він бібліотекар . Вона - дівчинка з добропорядної родини, яка зустрічає голого дядька на лісовій галявині. І роками - бачиться з ним під час його часових переміщень, аж доки не зустріне в реальному світі . Потім вони одружаться і житимуть щасливо, наскільки можливим видається щасливе життя з чоловіком, який постійно зникає.

Знову варіант книги, в якій цікавий сюжет переважає майстерність викладу. Чи це авторський прийом - стенографія навмисне переплутаних подій? Чи недоліки перекладу?

Вчитатись в книгу важко. Зате потім , десь на двохсотій сторінці ,якщо дотягнете, можна тішитись неквапною буденністю життя родини мандрівника в часі. Можна розмірковувати над природою часових мандрівок, насолоджуватись описами американських бібліотек, мріяти про кар’єру художниці разом з головною героїнею і сперечатись з її друзями про переваги і недоліки соціалізму і капіталізму.

А ще - головні герої видались мені дещо беземоційними. Наче заморожені, вони однаково стримано реагують і на радощі, і на біди. Ще старанніше вони приховують почуття й емоції одне від одного. Можливо, знання майбутнього настільки важкий тягар, що змушує до стриманості? Але чому вони не прагнуть змінити майбутнє, якщо знають його? До речі, оті заборони про зустріч з самим собою, популярні в фантастичній літературі, в книзі Одрі Ніффенеггер не діють. Мандрівник неодноразово зустрічає себе і спілкується з собою. То міг би уникнути деяких речей. Адже разом зі знаннями людина отримує можливість вибору. Чому ж нею не скористатись?  

Правда, тоді книга не була б романом про кохання. Вона була б про щось інше. Про свободу вибору, наприклад. Але чи цікаво про це було б читати численній армії шанувальників романтичних історій? 

Коли я розповідаю свою теорію "Марсіанських хронік" в українському варіанті, багато хто з українців мене і не розуміє, і не підтримує. Але фантасти - вони в це вірять. Бо пишуть фантастичні романи.

Одразу попереджаю: я не люблю наукову фантастику. Я не люблю історії про прибульців і окупацію Землі дивними створіннями. Не вірю в них. Фантастичні світи Сапковського для мене більш реальні і ймовірні.

"Гостью" Стефані Майер я прочитала, бо авторка отримала серйозний кредит довіри після "Сутінкової саги". Та ще ось тут знайшла про книгу гарний текст з розкішними фото. Дівчина в червоній спідниці мені настільки заворожила, що я сама незчулася, як замовила собі "Гостью" Стефані Майер в подарунок.

На обладинці була написано "Стефани Майер словно сумела соединить в этом романе черты таланта Роберта Хайнлайна и Стивена Кинга". Ой, не вірте.  Точно неправда. Нічого подібного в авторки не проглядається. Книга вийшла задовга і трохи нудновата. Без шкоди для сюжету можна було б скоротити її сторінок на 200. До речі, "Сутінкова сага ", за словами авторки,  зазнала чималих скорочень. І це пішло на користь.

Шкода, що редактори "Гостьи"  вирішили не економити папір і ліс не вберегли... Хоча сюжет мені сподобався. Правда, він не з Хайнлайна, а з Бредбері, з "Смаглявих і золотооких". Про неймовірно розвинених розумних прибульців, які обрали Землю місцем для своєї колонії. Прибульці сповідують ненасильство, їм не властивий дух суперництва, а життя побудоване як за комунізму, того самого, що мав початись в 1980 році, о 6 ранку, якщо вірити талановитому радянському фантасту Микиті Хрущову.  "Затея не удалась, за идею - спасибо".

Ідею використала Стефані Майер в "Гості".

Тільки оті прибульці, при всій свої цивілізаційності мають малесенький гандж: вони оселяються в людських тілах, витісняючи людські особистості . Але - голос Рідної Землі, така штука,  яку ніяка цивілізація не переможе.

Стефані Майер вигадала мій улюблений кінець книги: свої і чужі помиряться і разом варитимуть холодець на поминках за прабабою. Якби не надмір слізних епізодів а-ля Дяченки (вони мене вб"ють, ні не вб"ють; ти думаєш, ми хочемо тебе вбити, а ми - не будемо тебе вбивати,  мені стало страшно, я тремтіла, що вони зі мною зроблять...і так сторінок на триста,; чесно, Марина з Сергієм цю історію описали б краще) , я б перечитала б текст ще зо два рази. А так - вибачайте.

А ви -  читайте, читайте, "вам зачтется, что гадать нам, удалось, не удалось..."

"Боже, чем я всю жизнь занимаюсь..." думав герой Аксенова на останній сторінці роману "Острів Крим".

"Боже, що я читаю! - думаю я, гортаючи сторінки блога "Хата-читальня". Ніде правди діти, інтелектуальним моє нинішнє читання не назвеш. От вчора закінчила четвертий том Вампірської саги Стефані Маєр. Називається "Світанок". Мені сподобалось.

Короткий зміст:

Родила царица в ночь, не то сына, не то дочь, не мышонка, не лягушку, а неведому зверюшку...Белла вагітна, а хто народиться - невідомо. І ким воно стане - теж невідомо.

Вампірський клан Каленів мобілізується, аби допомогти вагітній Беллі (вона поки що людина) . Вовкулаки сваряться, бо Джейкоб хоче допомогти Беллі, а інші - бояться її дитини. Чарлі в шоці від  усього цього, і благає не посвячувати в подробиці.

Спочатку було трохи нудновато, а потім - втягнулась. Особливо коли появились румунські вампіри. Колоритна парочка просиділа тисячу років в темній труні , і вилізла з неї, аби позмагатись з Волтурі. Бо саме Волтурі колись позбавили їх влади.  Ще там буде купа різних екстравагантних вампірів, і мої улюблені Волтурі теж  приїдуть, Арно і Гай, і третій брат.

А кінець - непередбачуваний, як завжди. (Коли Белла з Едвардом побралися, Каллени їм подарували гарненький будиночок, на садибі. А медовий місяць вони провели на острові. Дуже романтично)

"Чорнильне серце" Корнелії Функе - добра історія про книжкових маньяків. Є, знаєте, така література: книги про книжки. "Тринадцята легенда" Діани Сетерфілд, "Матильда" Роальда Дала - в них оповідається про диваків і дивачок, які понад усе в світі люблять читати. Знаю, знаю, сама така. Немає більшої радості, ніж заглибитись в чудову історію і забути про буденність сьогодення.

Меггі і Мо, донька і батько з "Чорнильного серця", справжні книжкові фанати. А ще - тітонька Елеонор. Ця поважна дама все віддасть за рідкісну книгу.   Дівчинка Меггі має нагоду познайомитись з тітонькою Елеонор, бо одного разу в їх будинок приїхав незнайомець і Меггі з татом мусили виїхати до тітки. Дівчинка відчуває, що щось страшне вторглось в їх життя.  Страшне і дивне. "Чому тато ніколи не читає тобі вголос?"- питає незнайомець, мандрівний фокусник Пильнорук. Дійсно, чому? Невже тато Меггі вміє оживляти книжкових персонажів?

Ви розумієте, про що йдеться? Ви теж поринали в книгу з головою, і дійсно бачили своїми очима острів скарбів чи подорож по лісах Америки , страту Овода й камеру Монте-Крісто, ви зачитувались настільки, що втрачали відчуття реальності... А тепер уявіть, що книжкові герої ожили і переселились в реальний світ, як це відбувається  на сторінках "Чорнильного серця".

Кожен людський талант одночасно і кара, і благословіння. Про це ще Стругацькі писали , в "Трудно быть богом". Був там напівбожевільний винахідник, вигадає м"ясокрутку, щоб фарш крутити, а її до ката несуть, бунтівників допитувати. Тато Меггі, з даром оживляти, приводить в наш світ не тільки фей, прегарних метеликів, але й справжніх монстрів, яких не дай Бог  зустріти  на своїй дорозі.

Та коли ми разом, разом з родиною і друзями, всі вузли розплутаються. Меггі, Мо і Елеонор знайдуть сили, аби побороти Зло . В цьому їм допоможуть книги, головні герої "Чорнильного серця".  До речі, тільки позитивні персонажі люблять читати, розбійники не те, щоб не любили книжки, волею їх вожака, вони неписьменні.

"Чорнильне серце" Корнелії Функе.  Дійсно чарівні історії, мова настільки соковита,  що в якийсь момент я почала відчувати те ж, що і  герої книги.  Разом з Меггі, яка вблагала тата почитати їй щось нейтральне, щось таке, звідки не вискочить монстр чи розбійник. Нейтральне - це вірш. Тато читає, і Меггі відчуває, як в кімнаті запахло перцевою м"ятою. "И он заполнил тишину словами. Длинные и короткие, остренькие и мягкие, мурлычущие и воркующие, они, подчиняясь его голосу, охотно слетали со страниц, танцевали по комнате, рисовали картины из цветного стекла и щекотали Мегги шею".

Я їхала в електричці, пахло перцевою м"ятою, як в "Чорнильному серці".

Я знову читала книгу, "где нет ничего про нас".

Якщо ви хочете почитати щось легеньке і оптимістичне, а Буквар і Азбука давно зачитані до дір...

Якщо у вас препоганий настрій, купа роботи і просвітку не видно...

Якщо ви маєте вільних кілька годин для відпочинку, або їдете в потязі/летите в літаку/ стоїте в черзі за шенгеньскою візою в польскому консульстві у Львові...

Сміливо беріть з собою Богиню на кухні"Софі Кінселли ! Ви забудете про всі незручності навколишнього світу. Таке смішне її письмо.

Кінселла пише легко і захопливо. Наче в її книзі все правда, але такий поворот сюжету, направду, буває тільки в книжках. Чи в модних нині спільнотах дауншифтерів. Успішна молода яппі залишає свою високооплачувану роботу, і наймається служницею до родини недалеких нуворишів. Вірите??? Ні???  А хіба в книгах має бути все як у житті?

Успішна молода яппі, яка настільки закручена своєю кар"єрою, що розучилась робити елементарні речі.Розучилась відпочивати, мріяти і бити байдики. Розучилась кохати і святкувати день народження. Розучилась жити... Ви в це вірите? Дуже знайома картина. Ми ж щороку дивимось "Иронию судьби", а там Іполіт декламує "Разучились лазить в окна к любимім женщинам !" Ох, розучились.

От ця молода жінка, працівниця престижної юридичної фірми, щось там наплутала в цифрах , плюс інтриги колег, плюс випадок - і вона вже  в економках, вчиться куховарити. Розкішні описи уроків кулінарії .Комічні ситуації на кухні і в пральні. Серйозні роздуми про синицю і журавля. Найкращі з читаних за минулі роки еротичні сцени в свійських зарослях малини. Майже, як у Антонича ."Йде дощ малин, лежиш слухняна й гола, за смерть сильніше лиш кохання".

Софі Кінселла написала казку про Попелюшку навпаки. Її героїня міняє палац на сільський котедж. Можна моралізувати, що справа не в тому, де ти живеш, а в тому, як ти живеш... Але жити в сучасній цивілізації стає все складніше. Скільки б винаходів для полегшення життя не створили люди, робочий день все одно триває вісім годин і більше, а гарантовану законом відпустку має невелика спільнота бюджетників. Забігавшись як бідна білочка, на  різних роботах і підробітках,  ми дивимось крізь мутне скло міських офісів на далекі села, і мріємо, як героїня Софі Кінселли, покинути все і поїхати кудись далеко...  А поки - попрацюємо ще трішеки, щоб купити собі її  нову книжку.

Історія про загублене місто Ембер в трьох книгах, з яких я прочитала дві. Коротко: як вижити після глобальної катастрофи в повністю керованій громаді.

Мешканці Ембера, підземного міста, живуть в умовах воєнного комунізму. Професії для молоді обираються шляхом жеребкування, речі поступово зникають з крамниць, гасне світло і жити стає все складніше і складніше. Ніхто не здогадується, що місто просто вичерпало свій ліміт існування. Поселення було розраховано на певний проміжок часу, і "ваше время истекло".  Час рятуватись, і, як завжди буває, хтось прагне вижити за рахунок сусідів, а хтось - співчуває і готовий жертвувати собою.

Головні герої "Міста Ембер" Джин Дюпро  - підлітки Ліна і Дун шукають шлях до порятунку, простіше кажучи - вихід . Звучить просто, а насправді, перефразуючи Н.Трауберг, легко ходити по воді, коли не знаєш, що під тобою безодня. А йти з усвідомлення безодні під ногами... Трішки інша хода . Підлітки не знають про безодню, вони відважні і впевнені в своїх прагненнях. Їм допомагає юний вік і віра в щасливий кінець. А в цілому Ембер - місто депресивне, його мешканці переважно теж не знають про безодню, і про вихід - не здогадуються. Більше того, вони впевнені у відсутності виходу. І, звичайно, є там мер, який знає набагато більше про входи-виходи-переходи, і, як то часто буває в житті, намагається використати своє знання виключно для власної користі. Щоб прожити довше і ситніше. Цікаве запитання: якби вам пообіцяли ситне життя, але без сонячного світла, ви б погодились?  А чи проміняли б свій спокій на невизначеність завтра, але в інших, більш яскравих барвах ? Чи повели б за собою сусідів, по воді акі посуху ?  Дорослі роздуми над дитячими текстами.

А потім, коли мешканці міста Ембер вийдуть до сонця, і все нарешті скінчилось, почнеться нове життя з новими проблемами. Бо тільки в книжках і фільмах після слова "кінець" нічого не вібувається. А в житті - настає новий ранок і потрібно готувати щось на сніданок. Про це друга частина трилогії, назвається  "Люди Істри". Мені друга частина навіть більше подобається. Вона про буденність, майже без подвигів, зате з сільськогосподарськими роботами.А я люблю читати про щоденне життя, такі собі гесіодівські труди і дні. Через це в дитинстві зачитувалась робінзонами різних видів, а зараз - смакую мемуари.

В другій частині трилогії герої Джин Дюпро зрозуміють, що втекти з підземного міста простіше, ніж навчитись спілкуватись з чужими і жити разом. Для мене книга є своєрідним посібником з громадянської освіти і місцевого самоврядування для дітей. Бо боротись з драконами  дітям є де навчитись, а от спілкуватись з мером міста, розуміти, за якими принципами має жити громада, - таке в дитячих книгах знайти важче. А дехто може так і не зрозуміти, що міські урядовці, з якими доводиться мати справу сучасній людині, мало чим відрізняються від драконів, хіба що луски не мають!

Книга Джин Дюпро  читається  легко, на одному подиху. Дітям від 10 років  і до плюс безмежності рекомендую.

Казково-відьомське читання продовжується. На цей раз - Єва Ібботсон, англійська письменниця, яка пише про пригоди злого чарівника Аррімана. Він, бідолашний, втомився від темної магії і вирішив передати комусь своє магічне ремесло. Найкращим претендентом мала б стати дитина пана чарівника. Але, от лихо, виникло дві проблеми. Перша - Арріман парубок, і друга - женитись він може тільки на відьмі. Починаються пошуки гідної нареченої. Майбутня дружина злого чарівника має бути найкращою відьмою на районі. За порадою свого секретаря Арріман влаштовує конкурс на звання "Міс Відьма", в якому кожна з претенденток продемонструє свої магічні здібності.

Єба Ібботсон майстерно описує відьом-претенденток і їх злу магію. Є серед відьом донька русалки,а ще - кумедна старенька відьма, яка за кожної нагоди перетворюється в кавовий столик. Є недоладні сестри-близнята, а є зловісна інтриганка Олімпія, з намистом з людських зубів на шиї. Але ж відомо, всюди, навіть серед найтемніших чар, знайдеться хоча б крихта добра. Біла відьма Беладонна теж бере участь у конкурсі. Вона закохана в Аррімана, але може практикувати виключно білу магію, тобто - сухі галузки перетворить в троянди, але троянди в змій - ніяк.

В численних описах злих чар авторка змогла дотриматись золотої середини; не вдаючись до моралізаторства, вона тонко і ненав"язливо показує, як навіть найлихіші наміри можуть призвести до добрихнаслідків, а найвправніша чарівниця все одно не зможе керувати природою,  не спитавши дозволу у дерев чи морських істот. І взагалі, треба поводити себе ввічливо, бо інакше ніякі чари не допоможуть. Тут напрошується цитата з "Попелюшки" Шварца, пам'ятаєте, ніякі зв"язки не допоможуть зробити ніжку маленькою, а серце - великим. Щось подібне хоче сказати дітям і Єва Ібботсон в казковій повісті "Міс Відьма".

Шкода, що українською мовою книгу не перекладено.

Нарешті взялась прочитати книгу, яку рекомендував наш викладач з історії середніх віків. Нічого не пам"ятаю про Адріана, ні про період, якого стосуються події у книжці. Пам"ятаю тільки добре поставлений голос викладача, який вимовляє "Маргарет Юрсенар. Спогади Адріана",а я ретельно конспектую.

В інститутській гонитві було не до цієї книжки. Потім кілька разів вона мені потрапляла на очі в книгарнях, але зупиняла ціна. А вчора я знайшла її у прекрасних дядьків-букіністів, які влаштували імпровізовану набережну Сени недалеко від нашого будинку. Гарна погода, і вони викладають книги щодня. А я щодня переглядаю репертуар в пошуках новинок. Іноді купую, іноді - жаба давить, чи вмовляю себе, що книжок у мене і так досить. Я вже знайшла у  них кілька зачитаних-загублених найменувань з власної бібліотеки і стішилась, бо тепер маю комплект. А які краєзнавчі видання, накладом в 700 прим. у них трапляються!

А Маргарет Юрсенар дісталась мені за 5 гривень. Де ще ви бачили таку ціну на книжки?

В мене особливе ставлення до Дяченків. Перше, що я прочитала, була "Відьомська доба" в українському перекладі, навіть не перекладі, а переспіві . Але навіть якісний переклад/переспів не зміг відбити присмак садомазохізму , який є чи не в кожному творі подружжя. Кажучи словами Горіна, Дяченкам обов’язково потрібно вбити людину, аби довести її право на життя. І не просто вбити, бажано запхати в яму зі зміями, катувати, віддати вампіру для виконання вироку, дракону на сніданок, морському чудовиську задля порятунку королівства, врешті шантажувати здоров’ям родичів, - зате в кінці чекатиме щастя. Так і хочеться заволати:» психіатра сюди, психіатра!", а потім згадуєш, що психіатр це все писав, і заспокоюєшся. Відбиток професії, всього-на-всього.

Тому я з обережністю ставлюся до дитячих книг Дяченків. На щастя чи на жаль, дитиною я їх не читала. Доводиться тепер надолужувати. Тому що карантин, тому що похмура погода, тому що ціна божеська, тому що книжка випадково знайдена в маленькій книгарні. І нічого кращого за співвідношенням "ціна/якість" там не знайшлося.

Отже, «Королівська обіцянка», друга частина пригод школярки Ліни в королівстві Оберона. На цей раз Ліні потрібно допомогти королю виконати його обіцянку: знайти женихів для п’яти принцес. Я розумію, що маячня повна, але ж король пообіцяв ! Тепер Ліна, за сумісництвом, маг дороги у цьому королівстві, вирушає в інший світ шукати тих принців.

Для полегшення пошуків їй дають супровід: людожера Уйму. Правда, він людей не їсть. Крім своїх ворогів. Є там ще некромант Максиміліан, принц-саламандра, принц-деспот і зернятка правди. Якщо з"їсиш - говоритимеш тільки правду, інакше буде дуже боляче. 

Останнім часом я все шукаю пшеницю поміж куколю. В не дуже цікавих для мене книжках знаходжу поживу для роздумів. В "Королівській обіцянці" такою поживою стала розмова Ліни і Уйми про особливі лідерські якості короля Оберона. Людожер Уйма пояснює Ліні, що людей  не їв. Він їв ворогів. "Вороги - це вороги. Їх готові з’їсти. І танцювати на їхніх могилах". А король Оберон для Уйми загадка. Бо в Оберона немає ворогів. Це його слабкість, і його сила. Ліна дивується, як немає ворогів? Адже кочівники, пірати та інші нападають на королівство. Але Уйма вперто стоїть на своєму.:" У нього - немає ворогів. Немає нікого, кого б він з’їв. На чийому трупі хотів би пострибати". 

З недоліків книжки назву переклад. Умовно її можна вважати книжкою, виданою українською мовою. Але насправді це книга російська. Де б не відбувались події, в королівстві Оберона чи в інших світах, невідомий людству перекладач чи самі Дяченки зробили все, аби наситити книгу російським колоритом. Я перепрошую, а де ще можуть розповідати про "батяню некроманта", окрім російських просторів ? Шкода, я не читали з олівцем, аби записати всі ці умовно українські слова. Я мовчу про фразу "буряк просапувати", бо в Україні сапають "буряки", у множині. А в Росії "свеклу", в однині. Я мовчу, бо тут зі мною ще можна посперечатись. Але в багатьох інших випадках редакторам варто було б трохи помізкувати над пошуками українських відповідників, а не писати перше-ліпше слово зі словника.

Скажу чесно, до творів Рональда Дала я ставилась з упередженням. "Чарлі і шоколадна фабрика" видалаcь мені трохи жорстокою, чи як ? Я маю на увазі всіх тих дітей, які загинули на фабриці. Нехай вони були поганими дітьми, але хіба аж настільки, що вмерти? Тому "Матильду" Рональда Дала я не збиралась читати і купувати, аж поки наша люба Melle у своєму чудовому блозі "Книжки для дітей" не написала про "Матильду".

Перефразуючи відомий віршик про Леніна, скажу: " Я Melle не бачила, але їй вірю". Вона прекрасно написала про Матильду, так, що я сама не зчулася, як дійшла до книгарні і купила собі цю книжку (з дальнім прицілом подарувати на Новий рік комусь з моїх похресниць). Тепер думаю, чи не залишити собі. Подобається мені Матильда, така допитлива дівчинка, читати любить (майже як я).

Наблукавшись в ЖЖ  знайшла неймовірний казковий  текст. Авторство встановити не вдалося, а взяла я його тутоньки.

• Служанки мечтают о доброй фее, принцессы – о прекрасном принце, королевы не мечтают, а действуют.
  Служанки верят, что чудеса случаются, с принцессами они действительно случаются, королевы творят их сами.
  Служанки слабы, но кажутся сильными, принцессы сильны, но кажутся слабыми, королевы обходятся без маски.
  Служанки приходят заранее, принцессы являются с опозданием, королевы прибывают вовремя.
  Служанки во всем винят себя, принцессы – других, королевы делают выводы.
  Служанки не умеют побеждать, принцессы не умеют проигрывать, королевы не соревнуются.

Подруга вручила мені книжку Вікторії Хислоп зі словами:» іспанські танці і громадянська війна". Я мужньо взялась читати. Іспанські танці - згодна, описано майстерно, але я не фанатка, і здалося мені, що сюжет трохи затягнули, чи прискорили. Бо там сім’я, купа дітей, всі мають свою життєву дорогу, але описані якось однаково, чи що. Однаковість не у поведінці героїв, а в словах, якими авторка про них розповідає.

Але цю книжку я рекомендую до читання, попри деяку мильність сюжету. Не через танці, а через громадянську війну в Іспанії. Я знаю не так багато книг на цю тему, якщо чесно, крім Хемінгуея і біографії генерала Лукача нічого не згадаю. Зате в Україні модно посилатись на досвід Іспанії в дискусіях про збереження пам’яток тоталітарного режиму. Наче б то в Іспанії однаково шанують і зберігають пам’ятки Франко і могили його жертв.

От про це я точно можу сказати: фігня. Простори СНД - єдині і неповторні в збереженні тоталітарних пам’яток в наче б то демократичній країні.

Якраз Вікторія Хислоп розповідає, у художній формі, про той знаменитий меморіал, який будували політичні в’язні на забаганку Франко. Це не меморіал примирення, як нам іноді намагаються подати. Це ще один приклад приниження і повільного фізичного знищення людей з іншими політичним поглядами. 
"- Похоже, что Франко отправит нас домой на Рождество, - сказал Антонио. - Мы здесь уже около года, верно ? И гора все такая же, как и тогда, когда мы приехали!
Он был прав. Пройдет двадцать лет и понадобится двадцать тысяч человек, прежде чем монумент будет закончен.
Каждую неделю умирало много рабочих, они погибали во время взрывов, их раздавливали камни или убивал электрический ток. Большинство из тех, кто работа в горах, подстерегала ужасная болезнь:когда они сверлили и били лопатой по горной породе, в воздух поднималаь пыль, и, хотя они прикрывали лица масками, микроскопические частицы кварца все равно оседали в легких".

Як люди змогли жити в таких умовах? "Для меня важно оставаться человеком. Мое сопротивление фашистам состоит в том, что я иду с ними, улыбаюсь, показываю им, что они не могут поймать мою душу, мое естество."- каже один з будівничих меморіалу. Він виглядає як бідний старий робітник. Навіть одяг, в який він вбраний, йому не належить. 

" - А чем вы занимались до ...этого? - спросил Антонио.
- Я профессор философии в Мадридском университете, - без колебаний ответил он, намеренно используя настоящее время." 

В післямові Вікторія Хислоп пише, що в 2007 році в Іспанії був прийнятий закон "Про історичну пам’ять". Закон засуджував диктатуру Франко і заборонив будь-яку символіку, що нагадує про режим Франко, на громадських спорудах. "Был отдан приказ демонтировать памятники, возведенные в честь Франко. Также признавалась незаконность преследования противников Франко во времена его диктаторского правления." 

Ідея мирного співіснування пам’ятників катам і жертвам живе тільки в головах деяких українських і російських політиків. Але в Іспанії - все інакше. 

Період вампіризації продовжується. Від Стефані Маєр плавно перейшла до Шарлін Харріс, починаю читати її вампірську епопею, про вампіра і цнотливу телепатку. Я думала, що дія відбувається в Новому Орлеані, а я до цього міста небайдужа.
Енн Райс поселила в Новому Орлеані своїх відьом, і , як на мене, описи старовинних садиб, - найкраще , що є в її відьомській епопеї. Бо про вампіра я не осилила.

Перше розчарування - ніякого Нового Орлеану. Я б це пережила. Якби було майстерно написано. Особливо авторці не вдаються діалоги. Як головні герої можуть порозумітись при такому "багатстві слів" - залишається загадкою.

Зате Шарлин Харрис вдалося вигадати оригінальне тло розповіді - особливий світ, в якому живуть поряд люди і вампіри. Щоб вампіри не перекусали всіх до смерті, налагоджено виробництво синтетичної крові, яку вони можуть отримувати в найближчій поліклініці. Найбільше мене потішило, що безсмертних вампірів можна використовувати як історичне джерело, вони ж живі, тобто мертві,  свідки подій кількасотлітньої давності. Ось у Шарлин Харрис вампір розповідає подробиці свого життя часів громадянської війни у США, і бабуся нашої цнотливої телепатки щиро втішена, тепер вона, бабуся, зможе переповісти цю історію на засіданні місцевого краєзнавчого клубу.
Оце і все, що я можу написати про книгу Шарлин Харрис. Можна, я її не буду дочитувати? Нецікаво мені, що там трапиться  далі. Хіба в поїздку взяти?

Якщо ви читали "Зелену милю", або дивились фільм, то спочатку так і подумаєте, що авторка списала сюжет у Кінга.
Я скажу так: авторка творчо осмислила сюжет Кінга і витворила щось своє. Не таке яскраве, як "Зелена миля" , але й не зовсім посереднє.
Що подобається у Піколт - соціальна спрямованість. Вона пише не про абстрактне життя, а про те, що може зачепити будь-яку людину. Наприклад, існування смертної кари. 
Я почала пишатись тим, що в Україні таке явище відсутнє. Але прихильники смертної кари зможуть багато дізнатись про те, як це відбувається насправді. Що насправді людина може більше десяти років після винесення вироку чекати самої страти. Що стратити засудженого коштує шалені гроші, і для цього навіть додаткові будівлі будують.

А ще - ця книга про месій. Останнім часом я все читаю про месії, то Йєна Пірса, тепер - у Піколт. Так виходить, що навіть найщиріші шанувальники Святого письма все одно не готові до зустрічі з месіями. Тобто, в Бога люди вірять, але віра ця - в тісних рамках, витворених за тисячі років європейською цивілізацією.. От звідси і до сюди - це правильно і можливо, в межах засвідченого і канонізованого, а на 5 см вбік - навіть, якщо на очах, і якщо все зрозуміло, - не може цього бути. Бо не може бути взагалі.

А сюжет - нічого нового, когось судять за вбивство, хтось чекає на трансплантацію серця, хтось шукає себе, а ще хтось - Бога. Читати цікаво, попри похмурість сюжету, чорнухи у Піколт не знайдеш. Дещо вийшло аж занадто передбачуване, як на мене, а дещо авторка розкрила тільки на останній сторінці.

http://www.bookclub.ua/catalog/books/pop/product.html?id=12344

- Чогось такого мені не вистачало останнім часом
- Останнім часом? Дні, місяці, роки?
- Я постійно кудись спішу. І не встигаю.
- Я теж. Я навіть перестала проводжати тебе на тролейбусну зупинку. Пам"ятаєш, як ми співали, чекаючи тролейбуса "Ходить по воде вдвоем"?
- А тепер - не встигаємо.
- Невже тоді в нас було більше часу? Робота з "дев"яти до шести". Я ще шила.
- Я вчилась в університеті,  а вечері ми ходили на курси англійської.
- Ти постійно щось читала і просила мене приносити книжки.Ще і ще 
- А тепер - не встигаю.
- Я теж.
- Ти пам"ятаєш цю книжку? Про матушку-трєщотку?
- Щось про весільний капелюшок?
- Весільну корзинку.І навчання у шаманки . Вона мала вкрасти весільну корзинку.Там ще був такий епіграф, я його постійно перечитую, але зараз не згадаю. Вірш. Там було про душу.
- Я пам"ятаю щит.Вона робила щит.
- Для захисту. В неї була уражена енергетика, їй потрібен був захист від чаклуна, в якого вона вкрала корзинку.
- От про щит я пам"ятаю, а більше нічого.
- Там щось було про пізнання і розуміння себе, і коли людина зустрічається сама з собою, і йде своїм шляхом, вона захищена. Як писанки писати, важливий не стільки малюнок, стільки процес писання. Що думаєш, що вкладаєш. тільки ми пишемо писанки, а вони робили щити.
- Що, по суті, одне і теж.

Розмовляючи, ми дійшли до тролейбусної зупинки, і в секунду начарували тролейбус. Колись ми годинами вправлялись тут у візуалізації тролейбусів. В ті дні, місяці, роки, коли я ще пам"ятала про щит і шаманку, писала писанки, і не плакала, читаючи вірш Хільди Дулітл. Той самий епіграф до "Полета седьмой луны"

Если взять луну в ладони
и повернуть ее
(тяжелое, тусклое блюдо),
то окажешься здесь;

если поднять высохшую водоросль с песка
и повернуть ее,
то увидишь яркий янтарь,
твои глаза

выглянут, как и прежде
(ты не помнишь)
когда поворачивается моя душа,
проникая на обратную сторону 
всего:листа шалфея и кизила, крыла
ночной бабочки
и пушинки одуванчика,
сокрытой в земле.

Якби не Інтернет, ніколи б не читала. Просто принципово не купувала б цю книжку, вважаючи її "чорнухою", написаною для лоскотання нервів читачів, і тільки.

Коротенький сюжет : підліток почав стріляти в своїх ровесників просто в стінах школи. Кілька дітей загинули. А потім - дорослі почали думати, чому так сталося.
Воно було б чорнухою, якби смакували деталі і майстерно описували б ріки крові та муки нещасних дітей. Було б, але книга не про це. В численних історіях про маньяків якось не принято думати, як жили їх мама і тато після всього.
Як жили їх вчителі. Друзі. Сусіди. Ті, хто не став жертвою безпосередньо, але теж страждає.
Незважаючи на страшний сюжет, книга вийшла світла і спокійна. Вона починається зі стрілянини, з того, чим мала б закінчитись. А далі - розповідь про те, як  жили до і після мешканці невеликого американського містечка. Розповідь про те, чому підлітки стають маньяками.

Володимир Леві колись сказав, не дослівно цитую, але суть така: терористичний акт - це повідомлення. Люди, які його роблять, не мають іншої можливості висловитись.

Як не мав її головний герой цієї сумної і правдивої книги.

"Школьные годы чудесные"  на фоні "Однокласников ру" затьмарили простеньку істину - не для всіх життя в школі є чудесним. Не для всіх дитинство - щаслива країна з казками і пригодами, які закінчуються добре. Дехто, не через свою вину, бо в чому винна дитина, і навіть не через неблагополучну родину, бо в головного героя є  нормальні батьки, достаток і всі умови, і навіть не через поганих друзів чи вчителів... а через що ? ніхто не каже точну відповідь, просто небо падає на землю і вже не рухається, створюючи особливий темний світ  для однієї конкретної дитини, яка починає жити в суцільній темряві на фоні загального щастя.

Поки син живе в світі без неба, тато  викладає в університеті курс "як стати щасливим".

І чи можна дати цьому раду? Читайте і думайте, особливо, якщо в родині є школярі.

http://www.bookclub.ua/read/djody/minut/