Хата-читальня

Коли я розповідаю свою теорію "Марсіанських хронік" в українському варіанті, багато хто з українців мене і не розуміє, і не підтримує. Але фантасти - вони в це вірять. Бо пишуть фантастичні романи.

Одразу попереджаю: я не люблю наукову фантастику. Я не люблю історії про прибульців і окупацію Землі дивними створіннями. Не вірю в них. Фантастичні світи Сапковського для мене більш реальні і ймовірні.

"Гостью" Стефані Майер я прочитала, бо авторка отримала серйозний кредит довіри після "Сутінкової саги". Та ще ось тут знайшла про книгу гарний текст з розкішними фото. Дівчина в червоній спідниці мені настільки заворожила, що я сама незчулася, як замовила собі "Гостью" Стефані Майер в подарунок.

На обладинці була написано "Стефани Майер словно сумела соединить в этом романе черты таланта Роберта Хайнлайна и Стивена Кинга". Ой, не вірте.  Точно неправда. Нічого подібного в авторки не проглядається. Книга вийшла задовга і трохи нудновата. Без шкоди для сюжету можна було б скоротити її сторінок на 200. До речі, "Сутінкова сага ", за словами авторки,  зазнала чималих скорочень. І це пішло на користь.

Шкода, що редактори "Гостьи"  вирішили не економити папір і ліс не вберегли... Хоча сюжет мені сподобався. Правда, він не з Хайнлайна, а з Бредбері, з "Смаглявих і золотооких". Про неймовірно розвинених розумних прибульців, які обрали Землю місцем для своєї колонії. Прибульці сповідують ненасильство, їм не властивий дух суперництва, а життя побудоване як за комунізму, того самого, що мав початись в 1980 році, о 6 ранку, якщо вірити талановитому радянському фантасту Микиті Хрущову.  "Затея не удалась, за идею - спасибо".

Ідею використала Стефані Майер в "Гості".

Тільки оті прибульці, при всій свої цивілізаційності мають малесенький гандж: вони оселяються в людських тілах, витісняючи людські особистості . Але - голос Рідної Землі, така штука,  яку ніяка цивілізація не переможе.

Стефані Майер вигадала мій улюблений кінець книги: свої і чужі помиряться і разом варитимуть холодець на поминках за прабабою. Якби не надмір слізних епізодів а-ля Дяченки (вони мене вб"ють, ні не вб"ють; ти думаєш, ми хочемо тебе вбити, а ми - не будемо тебе вбивати,  мені стало страшно, я тремтіла, що вони зі мною зроблять...і так сторінок на триста,; чесно, Марина з Сергієм цю історію описали б краще) , я б перечитала б текст ще зо два рази. А так - вибачайте.

А ви -  читайте, читайте, "вам зачтется, что гадать нам, удалось, не удалось..."